У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.
Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.
Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.
Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.
Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.
У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.
24 лютого 2022 року: початок війни
«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», — розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.
Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик», але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.
3 березня: окупація Ягідного
3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю.
«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.
Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.
Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.
— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.
Окупанти в будинку
Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.
Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.
До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати.
Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.
Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.
Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося кинути гранату в скупчення ворогів.
Життя в підвалі
Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.
Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.
З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березнячоловіка Валентини Василівни також привели.
Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.
В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.
Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.
Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.
Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду. Пізніше — взагалі перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло.
«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.
«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.
Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.
Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.
Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.
Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.
А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.
Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів.
В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.
Тяжкі умови та смерть у підвалі
У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка.
Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.
Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.
Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.
Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».
«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», — розповідає жінка.
Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.
Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.
Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.
Мародерство
Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».
Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.
Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.
Звільнення та повернення до життя
30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.
«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.
Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».
Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.
Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.
Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.
Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.
Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.
Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».
Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.
Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.
Матеріал підготували Наталія Чуфещук та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).