Свідчення Наталії Бортник, заступниці начальника Народицької селищної військової адміністрації, про те, як мешканці прикордонних сіл пережили перші дні війни та окупацію
Прикордоння збурене на світанку
24 лютого 2022 року, п’ята година ранку… Село Радча на Житомирщині, що розташоване близько до білоруського кордону, стало першим населеним пунктом України, який обстріляли російські окупанти.
«Ми прокинулися від звуків обстрілів. Не знали, що робити: чи одягатися, чи вибігати з будинку, тому що все навколо було просто червоне. Моє перше враження, що не вийдемо з будинку навіть на вулицю. Було дуже страшно», — згадує Наталія Бортник, заступниця начальника Народицької селищної військової адміністрації.
Пані Наталія все своє життя прожила в селі Нова Радча. 24 лютого для неї, як і для тисяч інших українців, стало днем, який змінив усе.
Чоловік наполягав ставати у дверний отвір — «мало що, ще й завалиться будинок». Син, що прокинувся від вибухів, квапив усіх: «Швидше-швидше!«Десь о пів на п’яту ранку родина завела машину й поїхала до Народич.
«Дорогою їхало багато машин із села», — пригадує Наталія.
Шкільний автобус з окупованого села: порятунок для місцевих жителів
Розуміючи масштаб загрози, Наталія негайно перетелефонувала шкільному водію Михайлу Лук’яненку, який живе поряд. Попросила його об’їхати села шкільним автобусом.
«Він завів автобус, проїхав по Новій Радчі, Радчі, Грезлі, Давидках, сигналячи по вулицях. Хто хотів — виходив. Люди теж не розуміли, що відбувається. Автобус був заповнений в основному молодими жінками з дітками», — схвильовано розповідає.
Близько восьмої ранку автобус із переляканими людьми прибув до Народич. Зв’язок ще був, Наталія телефонувала діловоду Ірині Євгенівні, просила швидше їхати. Тоді всі ще думали, що до вечора повернуться додому.
Попри небезпеку, Наталія із чоловіком і сином вирішили повернутися додому за необхідними речами. Вони не знали, чи село окуповане.
«Швидко забігли до хати, кидали в машину одяг, продукти з холодильника, що могли. Це було дуже швидко, оперативно», — згадує вона.
На зворотному шляху зупинилися на Радчанському перехресті, де стояв великий поліцейський бус. Чоловік Наталії вийшов із машини, щоби поспілкуватися із працівниками поліції. Син вигукнув: «Давайте швидше, бо їде тяжка техніка!»
«Я так запам’ятала ці слова — їде тяжка техніка. Щось там гуло. Коли під’їжджали ближче, дійсно було чути величезний гул по асфальту — тяжка техніка їхала зі сторони Київської області», — розповідає Наталія.
Через 20 хвилин після їх від’їзду до Народич перетелефонували: поліцейську машину та два автомобілі лісгоспу «Дастер» розстріляли. Заступник із лісгоспівської машини вискочив і більше тижня втікав лісами. Думали, що загинув.
До 11-ї години ранку зв’язок пропав. Села були окуповані.
Від порожнього підвалу до рятівного дому: як громада створила притулок за одну ніч
У перший день окупації близько 100 евакуйованих розмістили в підвальному приміщенні Народницької лікарні. Наталія разом із директором лікарні Марією Іванівною терміново почали обладнувати підвал.
«Люди були взагалі без нічого. Просто в якомусь легкому взутті, і якийсь одяг був», — згадує заступник начальника адміністрації.
Пізніше там встановили пральні машини, організували маленьку їдальню. Волонтери приносили їжу, місцеві жителі Народич активно допомагали. Колишній директор лісгоспу Руслан Антонюк також підтримував евакуйованих, адже багато працівників було з його підприємства.
Наталія написала у Facebook, що потрібен одяг. Почали люди зносити речі, згодом долучилися волонтери, надходила гуманітарна допомога. У лікарні тричі на день організовували гаряче харчування.
«Людей із підвалу неможливо було попросити вийти на вулицю. Вони виходили, але не хотіли. Були дуже перелякані. Ми казали: «Ідіть, є палати порожні, переночуйте, відпочиньте! Ні — будемо тільки в підвалі…”, — пригадує вона.
Евакуація за кордон: подорож у невідомість
У березні Наталія особисто організувала поїздку за кордон для мам із дітьми. Була цілодобово на телефоні, збирала дані. Два шкільні автобуси (близько 50 сімей) відправила до Чехії.
«Мам із маленькими дітками ми відправляли на свій страх і ризик», — згадує вона.
Найстрашнішим був момент, коли о третій ночі їхали два автобуси з дітьми, а над ними висів дрон.
«Ми не розуміли, чий це дрон, який це дрон. Я їду й думаю: зараз як вгатить, ще і два автобуси дітей. Це було дуже страшно!», — розповідає Наталія.
Вона зізнається, що не знає, чи взяла б на себе таку відповідальність зараз…
Контакти волонтерів у Чехії шукала самотужки. Не знала, куди відправляє і до кого. «Була на телефоні 24 на 7. Усе було в телефонному режимі. Не знаючи людини, не спілкувавшись ніколи. Зараз думаю: боже, це жах просто», — згадує Наталія.
Пізніше було багато вдячних дзвінків та відгуків від односельчан, яких вдалося вивезти.
Автоколона надії: шлях від Народич до безпечних міст
У кінці березня Наталія організувала переїзд людей до Житомира, щоб вони трохи відпочили від підвалу.
«Знову сідаю у власне авто, яким їду попереду шкільних автобусів. Їхали навмання, не знаючи обставин у напрямку обласного центру. По дорогах тільки військові з автоматами», — згадує вона.
Начальник поліції Олександр Куліш провів їх до Коростеня, далі їхали самі. У Житомирі скрізь блокпости, маса військових, автомобільного руху майже не було.
Людей поселили в спортивному ліцеї, пізніше перевезли в Новоград-Волинський, де вони перебували у військовому коледжі до квітня. Дуже гарно прийняли, забезпечували гуманітарною допомогою, харчуванням, одягом.
Життя під окупацією: страх і виживання
У п’яти селах: Радча, Стара Радча, Нова Радча, Грезля та Давидки залишилося близько 60 людей. За розповідями тих, хто пережив окупацію, люди дуже переживали, боялися, практично не ходили по вулицях.
«Окупанти їздили на своїй техніці, погрожували, щоб не переховувалися селяни в погребах, бо ростріляють», — передає слова очевидців Наталія.
Двох людей, чоловіка й жінку, які йшли дорогою в селі Нова Радча, розстріляли. Місцеві поховали їх, потім було перепоховання в Народичах.
У селі Радча померла мама місцевого жителя, яку поховали у дворі, а після звільнення перепоховали на кладовищі.
Трагічною була смерть колишнього працівника школи, музичного керівника Василя Івановича. Він із дружиною перебували в окупації. Снаряд влучив у їхній двір, не в будинок, а в прибудову. Осколки поранили чоловіка. Поховали у дворі, згодом перепоховали.
«Можливо, якби були медичні працівники, то Василь Іванович жив би до цього часу, але так як не було кому допомогти, він просто стік кров’ю і помер», — розповідає Наталія.
Через три тижні окупації люди почали втікати лісом, щоб дістатися хоча б до Народич. Ішли дві доби.
«Ірина Євгенівна, діловод сільської ради, із чоловіком теж тікали лісом. Пам’ятаю, як вони сюди дісталися, дуже перелякані», — згадує Наталія.
Було холодно. Сусідка Наталії із чоловіком ледве дісталися лікарні. Жінка захворіла, довго лікувалася.
Між страхом і домом: материнський вибір
Особливо болюча для Наталії ситуація з однією родиною з Давидок. Майже всі жителі тоді залишилися на місці. Лише декілька сімей із дітьми сіли в автобус та евакуювалися.
Серед них була одна сім’я — мама з дітьми. Але згодом приїхав чоловік і забрав їх назад.
«Я це дуже пам’ятаю, коли викликала Олександра Олексійовича, нашого начальника поліції, щоб він вплинув на ситуацію», — розповідає Наталія.
Через місяць вони вже втікали звідти лісом.
«Кажу: «Світлано, що ж ти наробила? Просила тебе: не їдьте, все-таки діти». Вона тільки головою кивала. Там страшне діялося», — згадує Наталія.
У Давидках знесли півсела — більше двадцяти будинків зруйновано вщент.
Коли дім стає мішенню
Мародерство торкнулося не всіх, але тих, кого торкнулося, залишило ні із чим. Наталія розповідає про власний досвід неохоче: роки минули, а згадувати все ще боляче.
«Те, що ми із чоловіком за 30 років наживали, купували, усе викрали з будинку», — каже вона.
Цікавою особливістю був «вибірковий» характер крадіжок. Холодильник і телевізор чомусь залишили, а вивезли інструменти чоловіка й сина, різні запчастини, ключі, автомийку, бензогенератори для світла, бензопили.
Одяг чоловіка та Наталії не зачепили, а син залишився без нічого. «Його одяг зеленкуватого кольору, схожий на військову форму, бо працює в заповіднику «Древлянський». Берці, кросівки… Абсолютно все витягли», — пригадує Наталія.
«Посуд весь побитий, потрощений. Подушки, ковдри, покривала — просто голо було. Такий глум поробили в будинку», — описує жінка наслідки.
Дивно, але у свекрухи, що живе поруч по вулиці, усе залишилося майже недоторканим. «Двері зламали, якісь рушники, дрібничка була вкрадена, а так речі на місці», — розповідає Наталія.
У селі Грезля картина була схожою. У двох будинках мародерили організовано: «… приїжджали, вантажили все підряд у машини. Магазини відкривали і грабували без розбору.»
Чорна дорога: від мінних полів до покинутих окопів
Село звільнили 3 квітня, але місцевій адміністрації дозволили зайти лише 5 квітня. За ці дні зібрали гуманітарну допомогу: продуктові набори для тих, хто залишився в окупації. Орієнтовно знали, скільки там людей. У село поїхала невелика група: Олег Іванович, начальник військової адміністрації, Наталія із чоловіком і сином, начальник поліції Олександр Куліш та депутат Ігор Одинокий. Узяли велику машину, щоб завантажити всі пакети.
«Приїжджаємо, а все чорне-чорне, починаючи від Залісся. Навіть асфальт не такий, як був…”, — описує перші враження Наталія.
Дорога в Грезлі була перекопана, асфальт зруйнований. «Дуже багато мін було. Сапери вже за цей день трохи позабирали міни з проїжджої частини, розчистили дорогу», — пригадує жінка.
У селі були закопані ворожі окопи, величезні ями з обох боків, у дахах будинків діри від снарядів.
«Під’їжджаємо до мосту, а мосту немає. Міст зірваний», — каже Наталія. Усього на території зірвали три мости: у Грезлі, Новій Радчі та той, що веде на Київ.
Через річку дісталися невеликою кладкою, пішки через лісництво, де вже стояли українські військові. Командир допоміг донести пакети. Треба було йти кілометрів п’ять.
«Приходимо на перехрестя, а там просто жах!», — згадує Наталія.
Усюди розстріляна техніка: поліцейські машини, два «Дастери», БМП, цивільний бус. Неподалік ворожий БМП із буквою «V», теж розстріляний. Углиб у ліс — розбита техніка росіян.
Серед усього цього металобрухту стояв розстріляний трактор, який вони викрали з подвір’я Наталії. «Мабуть, тягали ним колоди, будували бліндажі», — припускає жінка.
У ворожих блiндажах виявили сліди поспішної втечі: «У тарілках застигла їжа…”. На перехресті валялися покинуті ложки, салати, консерви, дуже багато ліків. Автомати лежали скрізь, які військові згодом описували та забирали.
Місяць на відновлення
Одразу після деокупації почали відновлювати найнеобхідніше: газопостачання, електричні мережі, зв’язок. «Протягом місяця відновили майже все, хоча було дуже пошкоджено», — розповідає Наталія.
Найважче було з газовими службами — вони не хотіли їхати, бо все було заміновано. «Настільки заміновано, що люди дуже боялися», — пригадує жінка.
Електрики постійно натикалися на розтяжки. Трагедією стала історія однієї родини з Грезлі: «Вони втікали й на розтяжках постраждали. Підірвалася вся сім’я. Але їх окупанти завезли на лікування в Білорусь. Потім повернулися».
Зрештою всю інфраструктуру відновили. З’явився зв’язок, світло, газ. Пошта тепер мобільна — приїжджає до людей, бо багато пенсіонерів досі отримують пенсії по відомостях, а не з карток. Працюють автолавки, магазини.
Мости відновили поетапно.
«Я була безсила»
Найболючішими для Наталії стали звинувачення від деяких людей, ніби вона винна, що люди залишилися в окупації.
«Я не могла нічим допомогти, просто не могла. Якби могла, то допомогла б. Я була безсила. Це було дуже образливо», — каже вона.
Справжнім героєм пані Наталія називає лісника Олександра Чорновола, якому президент дав нагороду. Він активно допомагав військовим і вивів багато людей з окупації лісом наприкінці березня.
Нові виклики мирного часу
Майже всі повернулися після деокупації. За кордоном залишилися тільки декілька сімей із дітьми.
Село Давидки постраждало найбільше — понад двадцять будинків повністю зруйновано. Багато будівель відновлювали через благодійні фонди, зокрема «Карітас». Хто мав критичні руйнування, купував житло в інших місцях — переважно в Київській області, дехто — у Житомирі.
Зараз найбільшою проблемою стали дороги.
«Люди найбільше звертаються саме із цим питанням. Особливо рано-вранці, коли всі їдуть на роботу. Коли будували фортифікаційні споруди, рух був більший, ніж у Народичах», — додає Наталія.
Сорок днів окупації Радчі назавжди залишаться в пам’яті, а життя продовжується. Село відбудовується, люди повертаються, діти ходять до школи.
Червоне небо 24 лютого поступово змінюється надією на мирне завтра.
Матеріал підготовлено Іриною Губар та Ольгою Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки National Endowment for Democracy (NED).