Він засяяв у темряві, як новорічна ялинка: після того, як росіяни скинули на ліцей три 250-кілограмові КАБи, у всіх його вікнах водночас спалахнуло світло.

Так прощався з селищем Краснопільський ліцей №1, який роками був його серцем. Сучасні кабінети фізики, хімії, біології, класи інформатики та ресурсну кімнату ворог намагався стерти авіабомбами, цинічно назвавши елітний заклад «секретною лабораторією».

Це історія директорки Олени Анатоліївни про те, як вчити дітей вірити в майбутнє на онлайн-уроках попри руїни, і чому окупанти насправді так сильно бояться української освіти. 

Колиска, що виховала покоління

Краснопілля. Сумщина. До кордону з росією − лише десять кілометрів. Краснопільський ліцей №1 став центром життя всієї громади. Його історія довга. Вона почалася з маленької церковно-приходської школи.

У 1984 році дрібні навчальні заклади об’єднали в один. Сюди звозили старшокласників із навколишніх сіл. Проєктна потужність закладу − 1100 учнів. Освіта тут завжди була справою честі.

Колектив не цурався ніякої роботи. Вчителі власноруч ремонтували приміщення, облагороджували територію та садили квіти на клумбах. Щороку школа вигравала гранти та долучалася до низки проєктів. Наприклад, завдяки програмі «Спроможна школа» − сучасний лінгвістичний кабінет англійської мови та новий кабінет математики. У лінгвістичному класі було все необхідне: 15 обладнаних місць для учнів та окреме −  для вчителя. 

«Для нашого селища це завжди була колиска освіти», − каже директорка ліцею Олена Анатоліївна. Колектив налічував 112 працівників −  фахівців, які горіли школою.

У 2017 році ліцей увійшов до топ-100 шкіл України. Став пілотним закладом Нової української школи. До Краснопілля приїздили делегації різного рівня − зокрема міністри.

Потім було «Велике будівництво» − повна модернізація. Ліцей отримав мультимедіа та обладнане робоче місце для кожного вчителя. З’явилися сучасні кабінети фізики, дві лабораторії хімії, три класи інформатики, кабінети біології та математики. Особливою гордістю стала ресурсна кімната для дітей з особливими освітніми потребами. «Ми ніколи не відмовляли, адже кожен має право на освіту», − згадує Олена Анатоліївна. Батьки з радістю віддавали таких дітей до ліцею, бо знали про індивідуальний підхід та атмосферу любові.

Актова зала на 360 місць вражала. Моторизований екран, проєктор, сучасні меблі. Усе було модернізовано настільки, що нагадувало освітній «постмодерн». 

Кожен колір стін, кожні жалюзі були продумані до дрібниць.

«Усе було зроблено. Усе. Ми майже завершили».

Завершення робіт планували на 30 травня 2022 року.

Не судилося.

24 лютого: танк і квіти

Війна почалася о четвертій ранку. Олена зрозуміла це миттєво −  почувши перші вибухи, крикнула чоловікові: − «Це війна!». 

Він не повірив. Син у Києві, якому зателефонувала за мить, відповів коротко: − «Мамо, я знаю». Селище не окупували, але ворог оточив його. Блокпости. Літаки. Колони техніки. Директорка досі згадує вечір 24 лютого. Їй зателефонували одинадцятикласники. Голоси дітей тремтіли: − «Олено Анатоліївно, стоїть танк і дуло направлене на наш заклад. Що робити?»

В ту мить їй стало страшно за дітей. Почала їх просити, благати: − «Будь ласочка, ідіть звідти! Ми відбудуємо, щось зробимо. Тільки йдіть».

Але підлітки не відступали. У них боліло за свою школу: − «Олено Анатоліївно, вони зараз же вистрілять!»

Довелося негайно телефонувати батькам. Просити, щоб забрали їх, щоб «схаменули». Юнацький відчай був надто небезпечним.

Поки селище здригалося від гуркоту, Олена Анатоліївна щодня йшла до школи. Попри страх. Попри літаки над головою. Вона відчиняла важкі двері й опинялася в тиші порожніх коридорів.

У її кабінеті ріс справжній зимовий сад. Директорка дуже любить квіти. Вона повільно обходила кожен горщик. − «Я ходила, поливала квіти і плакала. Я торкалася стін і плакала». 

Це була її тиха молитва. Поки вона поливає квіти − школа живе. Поки вона торкається стін − ліцей стоїть.

У 2023 році по селищу вже були прильоти. Тріскалися шибки. Але ліцей тримався. Вчителі чергували, стежили за обладнанням. Ліцей став волонтерським хабом. Коли шахедами розбили місцеву лікарню, шкільні автобуси задіяли для евакуації.

Маломобільних пацієнтів клали на одіяла просто в проходах між сидіннями. Укриття ліцею, розраховане на сотні людей, щоночі приймало по 40 мешканців селища, які рятувалися від артобстрілів. Воно було обладнане за всіма вимогами Люди приходили сюди просто жити.

Так було до 7 листопада 2024 року.

Листопад: осіннє сяйво 

7 листопада 2024 року. 23.00. Якраз була зміна чоловіка Олени −  він працював у ліцеї сторожем. Вона зателефонувала йому, побачивши повідомлення в Telegram-каналах про загрозу: − «Там пишуть −  КАБи на Краснопілля!»

Він недолюблював укриття, але цього разу послухався. Почав заходити, та не встиг повністю сховатися. Вони долетіли миттєво. Пролунали потужні вибухи, від яких здригнулося все селище. Зв’язок із ним обірвався. 

Олена Анатоліївна разом із заступником негайно поїхали до ліцею. Там уже працювали рятувальники ДСНС. У нічній темряві, оскільки освітлення було вимкнене, масштаби руйнувань було важко осягнути. Аж раптом у порожньому закладі сталося щось неймовірне − можливо, через замикання, водночас спалахнули всі лампочки.

−  «Я не знаю причини, але він засяяв, як новорічна ялинка. Усі до єдиної лампочки засвітилися. Будівлю було видно за кілька кілометрів. Люди здалеку думали, що вона палає, а вона ніби так прощалася з селищем».

Чоловіка Олени знайшли живим −  диво, що він встиг сховатися в останню мить. Поки вони були на місці, люди почали масово телефонувати, але раптом пролунав крик: «Загроза повторного удару!».

− «Це був справжній жах. Ми почали бігти, кудись падати прямо в темряві. Зрештою ДСНСники нас відправили геть, сказали: «Йдіть, вам зараз тут перебувати просто небезпечно».

О 7:00 ранку 8 листопада біля школи був уже весь колектив. Прийшли  жителів селища. − «Не було ні директора, ні вчителів. Ми всі були одна родина. Стояли пліч-опліч».

На ліцей скинули три КАБи 250-ки. Один не розірвався, увійшов глибоко в землю, а два понівечили шкільний сад. Молоденькі яблуні, що вже плодоносили, вирвало з корінням. Сила удару була такою, що дерева буквально вгналися в обшивку школи −  вони так і стирчали зі стін. Ноутбуки та сучасні «ЛабДиски» всередині пошматувало, як папір.  

За п’ять годин, до обіду, тисячі рук розчистили три поверхи та цокольне приміщення від битого скла. Стіни були всіяні гострими уламками, що встряли в бетон, як голки. Перегородки вилетіли повністю, а в початкових класах зі сторони стадіону все було побито осколками. Від потужної вибухової хвилі підлога в коридорах пішла хвилями: плити повивертало та підняло вгору.

Поруч плакала вчителька Ліля Вікторівна. КАБи понівечили її хатинку, де вона жила з 90-річною мамою-бібліотекаркою. Будинок стояв розбитий, але жінка не могла відірвати погляду від руїн ліцею. Попри біль, з’явилася перша надія: знайомі хлопці-військові, які в цивільному житті були будівельниками, оглянули пошкодження і впевнено сказали: «Тут ще можна відновити. Школа здорова, красива − ми все зробимо, вона відродиться».

О 15:00, коли колектив і батьки − близько 30 людей − чекали на будматеріали, щоб забити вікна, знову прийшло повідомлення: КАБ на Краснопілля. Цього разу на школу впав 500-кілограмовий.

− «Я не знаю, як ми залишилися живі. Встигли. Заскочили в укриття. Секунда − і пролунав вибух. Страшний. Повалив ядучий дим. Запах сірки. З бетону на голови посипалися патрони.».

Зв’язок у селищі зник. Олена прямо в укритті робила перекличку. Вона найбільше боялася за двох водіїв шкільних автобусів, яких не могла знайти серед людей. Певний час сиділи в підвалі − кому було погано, тих відпаювала водою та заспокоювала ліками медсестра, яка, на щастя, була поруч. Лише коли переконалися, що загроза минула, почали виходити.

А назустріч їм уже бігли мешканці селища. Вони хапали вчителів за плечі, не вірячи власним очам. На очах у всього Краснопілля стіни ліцею просто падали, а величезні бетонні плити одного з крил склалися в одну мить. У натовпі панічно вигукували лише одне питання: «Чи всі живі?». Олена Анатоліївна, долаючи шок, знову і знову повторювала: «Живі».

Директорка перебувала у стані ступору. Колеги посадили її в машину, щоб негайно вивезти з небезпечної зони через загрозу повторного удару. Лише за кілька хвилин вона відчула, що сидить на купі битого скла. Від вибухової хвилі в автівці вилетіли абсолютно всі вікна.

Згодом росіяни сміялися у своїх Telegram-каналах, звітуючи про «знищення секретної біохімічної лабораторії» у Краснопіллі.

− «Це було просто смішно. Не було жодних військових об’єктів. Будівля типова − поруч лише стадіон і школа, −з гіркотою зауважує Олена Анатоліївна. − Найцинічніше те, що ці “експерти з лабораторій” ще вчора ходили до нас пішки через кордон. Приїздили навалами в наші магазини, купували наші цукерки та ковбасу, бо знали, що в Україні все якісне. Вони прекрасно знали, де тут школа, а де магазин. Вони просто бояться нашої освіти та нашого рівня знань».

Ніч єдності та ранок дії

8 листопада. Вечір. Онлайн-педрада. Пил від обвалу ще не осів, а колектив уже зібрався в мережі. Вчителі вмикали камери − і в кожному віконці монітора були заплакані очі. Це був момент найвищого болю, але водночас і найбільшої єдності. Потрібно було вирішувати, як працювати далі.

Батьки в чатах писали, що діти ридають за «своєю красивою школкою».

− «Ми взяли тиждень таймауту − було надто складно одразу вийти до учнів. Треба було оговтатися, налагодити дистанційку в нових умовах. Але саме діти дали нам сили. Коли бачиш цей розпач у дитячих очах, розумієш: ти не маєш права зламатися».

Вже наступного ранку, о шостій годині, Олена була біля руїн. Колектив прийшов сам − без жодних наказів чи дзвінків. Люди голіруч витягували з-під бетонних плит трудові книжки та особові справи. Документи розбирали по домівках, щоб просушити й зберегти бодай щось. Усі діяли автоматично. Для директорки це було питання честі. Стіни можна відбудувати, а довіру − ні.

− «Всю війну я найбільше боялася за людей. Якби з ними щось сталося − як би я потім ходила по цій землі? Я б просто не змогла. А так − ми живі, і ми продовжуємо вчити».

Березень 2025: Фенікс під вогнем

Якщо листопадові удари понівечили ліцей, то в березні 2025-го ворог вирішив його «добити». По закладу прилетіло понад десять КАБів. Олена на той час була в Києві через проблеми зі здоров’ям. Свідчення про воєнний злочин давала в Шевченківському управлінні поліції.

− «Коли я показувала фотографії нашого ліцею київським поліцейським, вони були вражені. Казали: «У нас в Києві таких сучасних шкіл мало, як була у вас». Боляче чути це слово −  «була». Але ми не дозволяємо собі так думати».

Зі 112 працівників вдалося зберегти 100. Педагогічний колектив вистояв майже повністю. Старші вчителі-пенсіонери добровільно віддавали свої години молодим колегам, у яких є діти, аби ті мали змогу вижити.

Дієслова майбутнього часу

Олена Анатоліївна продовжує викладати українську мову. Вона згадує урок у сьомому класі, одразу після руйнування ліцею. Тема − форми дієслова. Завдання − скласти речення.

− «Я так намагалася не акцентувати увагу на трагедії, на нашому закладі… Привіталася, переконалася, що всі дітки в безпеці, і почали працювати. Але вони… Вони самі почали складати речення про школу».

Семикласники один за одним вимовляли слова: «Ми вистоїмо», «Ми відбудуємо», «Ми повернемося».

−  «Боже, це були сльози на очах, але сльози щастя в той момент. Я слухала цих дітей і розуміла: якщо у нас такі діти, то ми просто не маємо права здаватися. Не маємо жодного права ламатися, що б ворог не робив із нашими стінами».

Статистика болюча: у 2022 році в ліцеї навчалося 800 дітей. Сьогодні залишилася рівно половина − 401 дитина. − «Деякі приходять, забирають документи і вибачаються. Я їх розумію. На жаль, на нас чекала лиха доля. Але ми продовжуємо працювати задля тих, хто залишився».

Школа веде  облік кожного учня. Основна маса родин евакуювалася в межах області − у більш безпечні Роменщину та Охтирщину. Крім того, 60 вихованців закладу зараз перебувають за кордоном, але вони не залишили ліцей −  продовжують навчатися в ньому дистанційно.

Сьогодні про трагедію Краснопільського ліцею знають у Канаді, Нідерландах та Франції. Олена з колективом робить відеоролики, виходить на міжнародні організації. Випускники ліцею, які живуть за кордоном, обіцяють допомогти з відновленням.

− «Ми віримо, що ліцей відродиться. Поки в нас горить цей маленький вогник надії, ми працюємо. Інколи буває важко, але я відчуваю колосальну підтримку. Поруч зі мною такі люди, що я просто не можу дозволити собі здатися».

---

Матеріал підготовлено Наталією Чуфещук за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки National Endowment for Democracy (NED).