Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види:і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, прояку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.