Я працюю на одному місці вже понад 30 років. Живемо в селі, маємо город. Було господарство, але після окупації все розбите — хозпостройки знищені. Зараз тільки будинок трохи ремонтуємо.
24 лютого 2022 року та перші дні
У моєї онучки 6 лютого виповнився рік. Того ранку 24 лютого, коли ще було темно, я прокинулася від гучних незвичних звуків. Підбігли всі до вікна й побачили, як летять ракети. Це було страшно й незрозуміло.
Відразу почали телефонувати родичам. У мене брат у Чернігові, я просила, щоби приїхали до нас, щоб усі були разом. Дитина маленька — не знали, що робити. Заправляли машину на всякий випадок. Була така метушня.
Перші дні гучні вибухи було чутно навколо — і в Шестовиці, і в Киянці. Ніхто не знав, як далеко вони, як близько. У мене ще були процедури в медпункті — ходила по підзаборами, бо боялися ходити по селу. Практично ніхто не виходив, усі сиділи вдома. Збиралися на невеличкі збори, щоб десь щось обговорити.
Ми не приймали рішення виїжджати. Мали надію, що все закінчиться, якось владнається, домовляться. Були в очікуванні. Але в останню мить родич зателефонував і сказав, що може забрати доньку з онучкою, вивезти десь до Борзни. Це було 2 березня. Наступного дня вони вже мали виїжджати, але не встигли — вранці 3 березня окупанти зайшли в село. Слава Богу, що донька не встигла виїхати, бо того дня на Куликівській трасі порозстрілювали людей.
Весь цей час ми ховалися в погребі. У нас у селі такі погреби — невеликі, неглибокі. Це не сховище. Як тільки починалася повітряна тривога, навіть серед ночі — о третій, о четвертій — забирали дитину з ліжечка. Вона спала одягнена, комбінезон був просто відкритий. Хапали і спускалися в підвал.
3–5 березня: окупанти в селі
Окупанти зайшли вранці 3 березня, о третій. Я на 15 хвилин розминулася з ними — сусід казав, що я тільки-но поїхала додому, а він у другу сторону і якраз із ними зустрівся.
Мій будинок всередині села, вони заходили з краю. Люди, які жили на другому поверсі, їх бачили. А нам із погреба нічого не було видно.
Перед тим, як вони до нас прийшли, ми зайшли в будинок. І нам заблокували вихід — заїхав БТР у двір і почали стріляти. Чоловік просив: «Не стріляйте звідси, зараз прийде приліт. У нас маленька дитина, і ми не зможемо вийти». Ніхто не звернув уваги. Як тільки вони виїхали, відразу прильотіло. Прямо перед порогом їх підбили, і все почало горіти.
БТР почав горіти. Ми вже не змогли вийти — там були боєприпаси, мабуть, з півтори години все стріляло. Летіло, вікна билися, шкло летіло в будинок. Ми лежали на підлозі. Уже після того, коли прибирали, там, де я сиділа за онучкою, накрила її під себе… Ми із чоловіком поклали її між собою, подушки навколо. І буквально сантиметрів два від нас — великий осколок увійшов у підлогу і в спинку ліжка. Це, мабуть, той осколок, який поцарапав мені спину.
До нас окупанти дійшли 5 березня вранці. У дворі було четверо озброєних чоловіків, два БТРи й мотоцикл. На техніці білою фарбою були намальовані нулі. На них були червоні пов’язки — на руках, у деяких білі.
Вони зайшли в погріб і сказали: «Виходьте, буде зараз авіаобстріл». Чоловік просився: «Може ми залишимося? Тут у нас маленька дитина, і речі треба зібрати». — «Ні, виходьте. Це ненадовго, це на два-три дні».
Потрібно було взяти теплі речі, ліки. До будинку не пустили. На порозі стояв озброєний — тувинець, не розумів української мови. Я просила: «Я візьму сумку, вона стоїть за углом. Там дитячі речі». Показую на дитину. Він киває: ні. Я кажу: «Я тільки візьму». А він прикладом між лопаток вдарив. Подумала: не дивиться, що дитина на руках.
Матір ледь йшла, ноги болять. Тягнули її під автоматами. Запам’яталося, що стільки їх було — у кожному дворі стояла техніка, були відкриті хвіртки, ворота. Кругом нас виводили, а вони лізли через забори, паркани, загоняли свої БТРи, маленькі мотоцикли. Багато. Усі були тувинці.
Вони встали з усіх боків, вели нас у центрі. Таке відчуття, наче через живий коридор ведуть. Усюди вони стоять, кругом направлені автомати. Проводять автоматом, куди б ти не йшов.
На повороті до школи вони розбили паркан, викопали окопи. На окопі сидів один — такий, що вліз у крісло для комп’ютера, виламав ручки, сидить скрутившись. Зверху каска. Очей у них не було видно. Таке обличчя: дві сині полоски замість очей, ніс сплющений, смужка замість рота. І немає емоцій. Навіть коли розмовляють — емоцій немає.
Один сказав чоловікові, коли матір не могла йти швидше: «Мені курицю зарізати легше, ніж людину. Але менівсе одно — що курицю, що тебе. Однаково легко».
Онучка після цього півроку не йшла на руки до чоловіків, дуже боялася.
Вели нас усіх — мого чоловіка, зятя, доньку, матір під руки тягли, дитину в мене на руках, і сусідка з нами. Усіх людей із нашого двору.
Коли йшли до школи, вони не дозволяли озирнутися. Як тільки підніму голову — відразу: «Що дивишся?»
Телефони в чоловіка забрали відразу, при ньому розбили. У нас, коли виводили, забули про телефони, але потім у підвалі забрали. Мій телефон — мені 1 лютого виповнилося 50 років, і діти подарували дорогий телефон. Забрали. Уже після окупації, через півроку, хтось подзвонив на мій номер — він працював, але повідомило: «Недостатньо коштів». Мабуть, десь у юрті лежав.
Перед тим розвідка заходила — двоє було. Один питав ліків: «Немає у вас ліків? Там товариш порізав палець». Чоловік каже: «Немає нічого, усе в будинку, нас не пускають». І той сказав: «Оті дівчата стоять — ховайте, бо там у нас ззаду йдуть такі, що…«Чоловік питає: «Куди я її заховаю? Ми тільки в погребі сидимо». Я натягла старий платок, щоб не так кидалася в очі донька.
Зять у нас був в АТО. Боялися за всі документи. Документи залишилися вдома, але ксерокопії він згадав, що десь у комоді є. Дозволили дочці збігати. Вона каже: добре, що відразу знайшла. Схватила, заховала за пазуху, прибігла. Військовий квиток потім спалили потроху — то підпалили, то порвали, щоб не так видно було. Вони ж періодично обшукували.
Перші дні в підвалі школи
Зайшли ми в школу — там техніки було багато, і така нова, усе пофарбоване. Таке відчуття, що все покрашене, приготоване перед цим спектаклем.
У підвалі нас зібралося близько 360 людей. У моїй кімнаті було 19 чоловік. Там було кілька кімнат. У великій кімнаті було 139 чоловік, потім було чотири-п’ять кімнат менших. Люди були скрізь — у кімнатах, у коридорі. Лягти було нікуди, усі сиділи. Ногу було нікуди діти, повернутися не можна. І повна темрява. Світла немає в підвалі, ні вікна, ні віддушини — приміщення було для господарчих потреб.
Як зайшли, вони всіх ідентифікували. Питали, хто ми, місцеві чи ні, які документи. Не всіх перевіряли — узяли паспорт у чоловіка, подивилися. У зятя подивилися, коли він виходив у туалет — його привели під автоматом, уже з паспортом у руках.
Дітей було 68 чоловік до 18 років. Найменшим було від кількох місяців до року — п’ятеро таких малюків. Моя онучка була рік. Багато було діток 3–8 років. Чому так багато? Бо приїжджали до батьків, до родичів із дітьми. Усі ж думали, що село безпечніше.
Перші дні я зварила кашу, ми встигли забрати її в погріб. Принесла 3-літрову каструлю манки. Це ми продержалися на ній дня три. І то тільки дитині. Вона ще залишилася, ми берегли для дитини. Але вона вже прокисла, пропала.
У мене на плечах була торбинка, я туди поклала документи, пачку дитячої суміші, бутилочку й термос. Це все, чим я весь час користувалася. Води можна було знайти й суміш розвести. Ця суміш нас і врятувала. Інакше нічого було б їсти. Дитині було дуже тяжко — ми тільки її почали переводити на нормальне харчування.
Спочатку було дуже холодно. По мірі того, як збиралися люди, температура піднялася. Почав збиратися конденсат на стінах, на стелі. Це все текло, капало — побілка зі стелі. На підлозі все в’язке — цемент тягнувся за ногами.
Дихати було нічим. Такий пил був. Сідав на дихальні шляхи, ніс забитий повністю. Мокрі голови, плечі мокрі. Люди почали хворіти. Кашель у дітей такий, що діти задихалися.
Маленька онучка — вночі чую, уже не дихає, починає хрипіти, повітря не може вхопити. Підхоплюєшся, починаєш її трусити, дати води, а спочатку навіть води не було.
На цьому фоні в матері стався мікроінсульт. Почала плутати слова, схоплюватися. Тут стрільба, розумію, що окупанти дали чергу в погріб. Не знаю, чи навмисне, чи так вийшло. Слава Богу, нікого не зачепило — усі були внизу.
Потім чоловік заскакує: «Тільки-но виїхав танк із двору, відстрілявся і виїхав, зараз сюди буде прихід». Це ніч. Тікаємо, усі з переляку повискакували, біжимо з городу. Дитину вперед несуть, матір тягну за собою.
Через три будинки вскочили до сусідів у погріб. Їхній зять також прийшов слідом — годував господарство на сусідній вулиці. Полтора доби додому добирався. Каже: «Лізу травою, лежу, перестануть стріляти — трохи лізу». Село ж маленьке. Каже: «Бачу, ви біжите, а ззаду стоїть БТР і вам у слід стріляє, тільки поверху. І регочуть, сидять на БТР, що толпа людей біжить».
Випускали в туалет так: випустили, стоїть черга 400 чоловік. І через 10 хвилин іде обстріл. Люди хто в бруд падає біля туалету, хто біжить назад у підвал.
Сидимо в кімнаті, чоловіки, жінки, діти — і треба сходити в туалет. Відрізана 1,5-літрова пляшка — ось такий туалет. Розумію, що там ніч, темно, але ж це все одно при своєму розумі. Там діти, а матір у мене практично не вставала. Страшні пролежні пішли на підлозі. Мені треба було приподняти її, держати, ловити все це.
У великій кімнаті 139 чоловік і одне відро. Воно тече по сходах, бо людей не випускають. Старенькі люди прямо під себе ходили — були такі, що нікого в них не було, і за ними ніхто не доглядав достатньо. Води принесуть, стаканчик їжі подадуть, але все останнє — підмити, витерти — ніхто такого не робив.
Телефонів не було, годинників ніхто не носить. Сиділи, не знали, чи це ранок, чи вечір. Орієнтувалися так: яквідкриють двері, знаємо, що десь між 7–8 ранку, що могли вийти на вулицю. Могли відкривати десь о третій — це коли вже розносили стаканчики, ми могли підійти, забрати, по воду піти. І ввечері знали, що це вже як закрили — вони підпирали двері. У школі були такі козли гімнастичні. Оце вони підпирали, була брила цементна, і підпирали двері козлом. Це ми вже знали, що це вже десь година шоста.
Попереду було ще багато днів.
Свідчення записано зі слів жительки села Ягідне Чернігівської області в межах проведення поглибленої школи з воєнного сторітелінгу та прав людин «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
→ Матеріал також розміщено на партнерській платформі Svidok.org