Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.
День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.
Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.
Попередження та перші дні війни
«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.
Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.
«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.
Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.
Небезпечний шлях до Києва
Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.
«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні?Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.
У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».
Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.
Перша ніч без сирен
На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.
Повернення до Чернігова
У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».
Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.
З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.
«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».
«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.
Від кави до єдності: історія нового початку
Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.
«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.
Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.
Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).