Замість ранкового дзвоника − ревіння авіабомб, замість квітучих теплиць − випалена земля, а на місці, де діти вчили історію, тепер залишилася величезна вирва, що стала відкритою раною в самому серці Осоївки.
Це історія про сучасний освітній хаб, який ворог намагався стерти з лиця землі, але не зміг вирвати з душ людей. Історія ліцею, який перетворився на руїни, але продовжує жити «у хмарі» заради кожного з п’ятдесяти восьми учнів, які щодня чекають на голос свого вчителя.
Осоївський ліцей на Сумщині завжди був чимось більшим, ніж просто освітнім закладом. Розташований у Краснопільській громаді, усього за 10−12 кілометрів від ворожого кордону, він був справжнім хабом. Ліцей об’єднував понад 140 дітей із навколишніх сіл − Осоївки, Великого Приколу та Малої Рибиці.
Олександра Бондар: життя, присвячене рідній школі
Олександра Григорівна народилася в сусідньому селі Гнилиця. Тут минуло її дитинство, тут вона закінчила школу, а після навчання в педагогічному інституті повернулася працювати в рідну громаду. Працювала вчителем історії. З 2004 року очолює Осоївський ліцей. «Я все життя в цій школі», − каже вона. До війни її дні були впорядкованими й наповненими змістом: уроки, педради та особливий ритуал − розмови про літературу. Разом зі своєю старшою сестрою, яка живе в Конотопі, вони створили власний «сімейний книжковий клуб». Сестра першою читала класичний твір, розповідала Олександрі, а потім вони годинами обговорювали прочитане. Ця любов до класики та родинне тепло були тим тихим світом, який в одну мить зруйнувала війна.
Ранок 24 лютого: зупинений рейс
Війна увірвалася в життя Осоївки о четвертій ранку з першими глухими вибухами. Олександра Григорівна згадує, як тривога миттєво витіснила сон. Найпершим, про що подумала директорка, була безпека дітей.
«Телефоную водію, і він мені одночасно телефонує. Питає: «Що робити?». А в нього на руках уже виписаний шляховий лист на цей день − 24 лютого», − згадує вона.
Згідно з графіком, автобус мав виїхати ще вдосвіта, щоб дістатися найвіддаленішої точки − села Великий Прикіл. Там діти вже збирали рюкзаки, готуючись до школи. Далі маршрут пролягав через Малу Рибицю та всю Осоївку. У 1972 році Осоївка об’єдналася із сусідньою Тимофіївкою, через що село розтягнулося на довгих 9 кілометрів. Маршрут був розрахований до хвилини, щоб встигнути зібрати дітей.
Проте того ранку директорка дала команду, яка назавжди змінила історію ліцею: «Почекайте, ніхто нікуди не їде. Залишаємося вдома».
Цей шляховий лист від 24 лютого водій дбайливо зберігає і досі. Пожовклий папірець став для нього та всього колективу не просто документом, а німим свідком того моменту, коли час для школи зупинився, а звичний гул автобуса змінився на гуркіт ворожих ракет. На початок вторгнення в ліцеї було 140 учнів та 18 вихованців садочка, а колектив налічував 25 педагогів та 18 працівників персоналу. У перші ж години школа перетворилася з освітнього закладу на прихисток, приймаючи в укриття тих, кому було страшно залишатися у власних домівках.
Лютий — березень 2022: гуркіт техніки та «мовний» маркер
Перші дні повномасштабного вторгнення в Осоївці перетворилися на нескінченний гул. Через село пройшла величезна кількість ворожої техніки − понад 200 одиниць лише за один день. Це були танки, БТРи та криті вантажівки, з яких виглядали військові. Колони йшли дорогою, що пролягала між селами Тур’я та Угроїди, і прямувала до Сум. Хоча на машинах не завжди були прапори, мешканці Осоївки миттєво зрозуміли, хто перед ними. Олександра Григорівна згадує, що головним маркером стала мова. Попри те, що вона намагалася не виходити далеко від двору й не вступати в прямі контакти, російська мова окупантів, яку чули односельці, не залишала жодних сумнівів: до села зайшов ворог.
Деякі підрозділи окупантів блукали: повз вікна директорки проїхало до десятка машин, які спочатку повернули не на Суми, а на Миропілля, але згодом зрозуміли помилку й повернулися назад. Через невправне керування росіяни навіть збили електричний стовп біля школи.
Одним із перших ударів, який сколихнув село, став обстріл на в’їзді з боку Угроїди. Там розташовувався старий колгоспний склад ядохімікатів та гербіцидів. Окупанти розбили його вщент − чи то намагаючись посіяти паніку, чи сподіваючись, що отруйні речовини піднімуться в повітря і отруять усе навколо. На щастя, склад на той час уже був практично недіючим, але звук того вибуху, що пролунав зовсім поруч, мешканці Осоївки пам’ятають і досі.
Ракети летіли над селом практично щодня. «Ми бачили їх у небі, і це було надзвичайно тривожно», − згадує Олександра Григорівна.
Поки через центр села йшов безперервний потік заліза, окупанти поводилися по−різному. Не впоравшись із керуванням на повороті біля контори, росіяни перевернули вантажівку зі снарядами. Вона довго лежала там, поки місцеві мешканці згодом не почали самотужки переносити боєприпаси в безпечніші місця, а після звільнення передали їх нашим військовим. Траплялося і таке, що ворожа техніка просто глохла посеред вулиці. Був випадок, коли зламаний панцерник два дні простояв біля двору однієї з колег — вчителів, поки його не забрали назад свої ж.
Рятування цінностей та робота «в тилу»
Перший день великої війни Олександра Григорівна провела вдома, але вже на другий день разом із завучем вони були на робочому місці. Розуміючи, що ситуація непередбачувана, педагоги почали діяти інтуїтивно. Першим кроком став порятунок символів громади та пам’яті: зі стіни зняли стенд із фотографіями жителів села − учасників АТО. Також вчителі зібрали та сховали українську літературу, забрали трудові книжки колективу та найважливішу документацію, без якої функціонування ліцею було б неможливим. Усе цінне, включаючи шкільні ноутбуки, перенесли по домівках. Сама будівля ліцею продовжувала опалюватися навіть у найстрашніші хвилини, щоб система не розмерзлася і школа залишалася готовою до повернення дітей.
Навчання в умовах ізоляції
Хоча перші два тижні пройшли в стані повної невідомості, ліцей не припинив свою роботу. Навчання перейшло в дистанційний формат. Класні керівники щодня підтримували зв’язок із дітьми через Viber−групи та телефонні дзвінки. Зв’язок був нестабільним: «Є світло − є зв’язок». Завдяки тому, що напередодні війни в село провели оптоволоконний інтернет, хлопці знаходили акумулятори та підключали обладнання, щоб вчителі могли залишатися на лінії. Повноцінні уроки за розкладом тоді проводити не могли, але щоденне спілкування стало для дітей тою ниточкою, що тримала їх у реальності. Водночас почався відтік учнів.
«Сімейний ковчег» та випробування тишею
На початку повномасштабного вторгнення Олександра Григорівна довірилася власній інтуїції: їй здавалося, що в рідному селі буде значно безпечніше, ніж у великому місті. Керуючись цим відчуттям, вона вирішила за будь-яку ціну забрати своїх дітей, онуків та племінників із Сум. Це була надзвичайно ризикована операція, адже навколо обласного центру вже діяли ворожі блокпости. Порятунком став волонтер із Миропілля − на своєму бусику він зміг проскочити повз окупантів саме в той короткий момент, коли на постах нікого не було. Так до Осоївки вдалося вивезти три родини: доньку із зятем та онуком, сина з дівчатами та племінницю з двома маленькими дітьми.
Для такої великої родини батьківська хата стала справжнім «ковчегом», але питання безпеки залишалося найголовнішим. Чоловіки сім’ї одразу взялися за облаштування укриття. Став у пригоді сусідній будинок − його господарі виїхали до Запоріжжя і залишили Олександрі Григорівні ключі. Сама хата пустувала, а от її старий підвал став для родини головним стратегічним об’єктом. До справи підійшли ґрунтовно, готуючись до найгіршого сценарію. Оскільки зима була лютою, чоловіки насамперед подбали про тепло: принесли і встановили в погребі буржуйку, щоб люди могли витримати там довгі години обстрілів. Наслухавшись новин про заблоковані міста, де люди тижнями не виходять на поверхню, підвал перетворили на справжній склад провізії. Туди знесли запаси води, насушили гори сухарів, приготували печиво та солодощі − останнє було особливо важливим, щоб хоч якось заспокоїти й відволікти дітей під час тривоги. Побут довершили теплим одягом, ковдрами та облаштованими місцями для сидіння.
«Ми справді не знали, що на нас чекає, тому готувалися до всього», − згадує директорка. Протягом двох місяців ця величезна родина жила пліч−о−пліч, тримаючись за спільний побут і віру в краще. Хоча російські ракети щодня зі свистом пролітали над селом, Осоївку в той період «Бог милував» − прямих влучань у житлові будинки не було, і довгі години в задушливому підвалі, на щастя, проводити не довелося. Проте сама наявність цього підготовленого місця давала родині силу зберігати спокій під гуркіт ворожої авіації.
Березневий відступ: ворог у дворах та «живий щит»
Найстрашніша напруга охопила Осоївку в березні 2022 року, коли російські війська почали відступати під натиском Збройних Сил України. Олександра Григорівна згадує, як їй зателефонувала секретар селищної ради з тривожною звісткою: біля Осоївки зупинилася величезна ворожа колона. Мешканців попередили: «Бережіться, ховайте дітей, цю колону будуть знищувати».
Проте росіяни розуміли, що на відкритій дорозі вони − легка мішень, тому вдалися до найпідступнішої тактики. Вони почали спускатися в саме село, заїхали на вулицю Стрілки та розставили свою техніку прямо між житловими будинками, у дворах звичайних людей. «Вони просто прикривалися людьми, − констатує директорка. − Спустилися і стали між хатами, бо розуміли, що відкрита місцевість для них небезпечна. Наші тоді скасували операцію, щоб не бити по своїх».
Окупанти переночували під прикриттям людських домівок, а наступного ранку поспіхом виїхали в бік Угроїдів. Саме цей епізод став передмовою до подальшої долі ліцею: ворог, який не зміг втримати землю, згодом почав методично нищити те, що не зміг підкорити.
Осоївський ліцей: від квітучої теплиці до руїн
Осоївський ліцей ніколи не вписувався в уявлення про звичайну сільську школу. Це був сучасний освітній центр, якому могли б позаздрити навіть мешканці великих міст. Коли гості вперше потрапляли до закладу, вони дивувалися: як у селі, за 12 кілометрів від кордону, вдалося створити простір такого рівня?
Історія цієї будівлі розпочалася в 1991 році. Це був просторий двоповерховий будинок, зведений за типовим проєктом: із величезним красивим спортивним залом, актовою залою та світлими кабінетами. Справжнє «друге дихання» школа отримала у 2017−2018 роках, із початком реформи Нової української школи та створенням Краснопільської ОТГ.
Модернізація була тотальною. Хоча фінансово допомагала районна рада та агрофірма, більшість робіт робили власноруч − руками батьків та працівників школи. Було проведено капітальні ремонти практично в усіх класних кімнатах, замінено електроосвітлення, встановлено нові вікна та вхідні двері. Школа сяяла новизною. Люди, якіприїздили навіть із Києва, дивувалися: «Мої діти в столиці ходять до школи, але там немає того, що є у вас». І цебула правда: ліцей мав 10 мультимедійних дошок та проєктори − практично кожен клас, включаючи дошкільну групу, був забезпечений за останнім словом техніки.
Поруч розкинувся стадіон, який виглядав як з екрана телевізора. Його історія − це приклад того, як пустир стає перлиною. Колись на цьому місці була заболочена місцевість, але за рішенням нині покійного директора агрофірми «Хвиля» Василя Івановича та Івана Олександровича тут звели сучасну спортивну арену. Стадіон став домом для легендарної місцевої футбольної команди − футбольного клубу «Оріон». Цей клуб має величезні традиції, а його душею є Юрій Миколайович Авраменко. Навіть сьогодні, попри війну та руйнування, «оріонівці» тримають стрій: команда продовжує грати у футбол, беручи участь у всіх можливих змаганнях і доводячи, що дух Осоївки неможливо зламати. Ідеальне трав’яне покриття стадіону з любов’ю підстригали навіть під час війни − це був символ того, що життя триває.
Проте сучасна війна не щадить ні краси, ні праці. Коли почалися нищівні обстріли, саме цегляні стіни школи, модернізовані з такою любов’ю, стали першою мішенню. Частину дорогоцінного обладнання вдалося врятувати й вивезти до Сум, але більша частина того, що створювалося руками громади, залишилася під завалами після влучань ворожих КАБів.
Хроніка незламності: як ворог методично нищив ліцей
Історія руйнування Осоївського ліцею − це не один випадковий вибух, а довга й болісна хроніка планомірного знищення. Ворог наче випробовував стіни на міцність, щоразу завдаючи все болючіших ударів.
Першого серйозного удару заклад зазнав ще 19 липня 2024 року. Було близько сьомої ранку, коли на подвір’ї пролунав вибух. Тоді пошкодило вікна в майстерні, спортивній залі та їдальні. Це був перший тривожний сигнал, але школа встояла. Вдруге біда прийшла вночі 7 жовтня, коли авіаудар влучив у шкільний автобус. Той самий, для якого водій колись виписав останній мирний лист.
Зимові місяці стали справжнім випробуванням. 26 грудня артобстріл перетворив фасад на сито, вирвав вхідні двері та розбив ігровий майданчик дошкільнят.
«Наступного дня, 27 грудня, КАБ упав за 300 метрів від будівлі. В укритті тоді перебувало 15 наших працівників», − згадує Олександра Григорівна. Сила вибуху була такою нищівною, що важкі двері в самому сховищі просто вирвало ударною хвилею. Директорка додає: «Тоді ми вперше відчули, що те, що здавалося безпечним, більше неможе нас захистити. Наших працівників… ми просто дивом врятувалися, але те відчуття безсилля перед такою зброєю залишилося назавжди».
Квітень 2025 року став для ліцею фатальним. П’ять авіаударів за два тижні. Спочатку розбили наше «скляне серце» − шкільну теплицю, котельні та майстерні. А вночі 18 квітня стався фінальний удар. Олександра Григорівна згадує цей момент із невимовним болем:
«Коли зателефонували, сказали, що школу вже повністю зруйнувано і прилетів КАБ. Ми поїхали, подивилися − школи немає», − каже вона.
Найстрашнішим відкриттям стало те, що навіть спеціалізоване протирадіаційне укриття, зведене за всіма нормами, не витримало цієї сили. Олександра Григорівна додає: «Протирадіаційне укриття не витримало прямого попадання».
За одну мить перестали існувати спортивна зала, актова зала, душові − усе те, що осоївці модернізували й чим так пишалися. Цей удар зробив будівлю непридатною для відновлення. Те, що плекалося руками батьків і вчителів, перетворилося на купу будівельного сміття. Історія ліцею назавжди розділилася на «до» й «після».
«Будівлі більше немає, лише яма під спортивною залою, де провалилося укриття, тепер стоїть як відкрита рана в самому центрі Осоївки», − із сумом підсумовує директорка.
Евакуація: коли село замовкло за три дні
Критична точка для Осоївки настала в березні 2025 року. До цього громада намагалася триматися, але інтенсивність обстрілів стала нестерпною. 18 березня 2025 року через постійні прильоти в селі остаточно зникло світло. Без електрики, під постійним вогнем КАБів, життя стало неможливим. Було оголошено обов’язкову евакуацію.
Це були найважчі дні для Олександри Григорівни. Вона разом із класними керівниками координувала виїзд кожної родини. «Село спорожніло буквально за три дні. Ми розуміли, що маємо вивезти дітей, поки це фізично можливо», − згадує директорка.
Евакуація проходила за підтримки агрофірми «Хвиля», яка надавала транспорт, та волонтерських організацій,зокрема благодійного фонду «Проліска». Вони допомагали вивозити багатодітні сім’ї та літніх людей. Більшість мешканців Осоївки роз’їхалися по Сумській області − багато хто знайшов прихисток у Ромнах, Недригайлові, Полтавській області або в самих Сумах. Саме в ці дні, під обстрілами, вчителі здійснювали свій останній тихий подвиг у стінах ліцею: вивозили ноутбуки та ті самі мультимедійні дошки, які встигли зняти, аби діти мали на чому вчитися в евакуації.
Сьогодні в Осоївці продовжують жити 12 чоловік. Без світла, без газу. Їм возять хліб, і ці декілька людей залишаються живими свідками того, як колись квітуче село перетворилося на зону відчуження.
Школа в смартфоні та віра в повернення
Сьогодні Осоївський ліцей перетворився на «школу в смартфоні». Хоча фізичні стіни закладу перетворилися на пил, сам освітній процес не зупинився ні на один день. Це дивовижний приклад того, як ідея та спільні цінності виявляються міцнішими за бетон і цеглу. Сьогодні залишилося 58 учнів. Це ті діти, які попри евакуацію та небезпеку зберегли вірність рідній школі. Географія ліцею тепер не обмежується межами громади: діти виходять на зв’язок із Сум, із більш безпечних куточків України, а дехто приєднується до уроків із Польщі та інших країн Європи.
Педагогічний колектив також став спільнотою «кочовиків». Вчителі, розкидані війною від Полтавщини до Роменського району, продовжують свою працю з орендованих квартир чи тимчасових домівок. Олександра Григорівна невтомно координує цей невидимий заклад, проводячи наради у Zoom чи Google Meet, збираючи свій колектив у віртуальному просторі так само впевнено, як колись у вчительській.
Навчання в дистанційному форматі сьогодні − це справжній виклик. Уроки часто супроводжуються звуками повітряних тривог, що лунають у різних містах одночасно. Але для кожного із цих 58 учнів підключення до занять − це не просто здобуття знань із математики чи мови. Це можливість почути рідний голос учителя з Осоївки, побачити обличчя друзів і знову відчути себе частиною того дому, який у них намагалися відібрати.
Коли Олександру Григорівну запитують, як ліцей може жити без стін, вона відповідає з незламною вірою: «Кількість дітей зменшилася, будівля зруйнована вщент, але ліцей живе, поки є хоч один учень, який чекає на початок уроку. Ми розкидані світом, але ми − одна сім’я».
Зараз школа живе мрією про повернення. Педагоги та учні чекають того дня, коли на прикордонні нарешті замовкнуть обстріли. Вони вірять, що на місці тієї страшної вирви під колишнім спортзалом, де не встояв навіть міцний бетон укриття, обов’язково почнеться нова історія − історія відбудови Осоївського ліцею.
Матеріал підготовлено Наталією Чуфещук за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).