У Грабовському сьогодні тиша, від якої стає страшно. Не прикордонний спокій, а мертве оніміння спаленої школи, знищеного будинку культури й покинутих дворів, де ще пахне димом і порожнечею. Село, де кордон із Росією проходить між людськими хатами, стало мішенню з перших днів війни.
Це історія старости Лариси Олексіївни, яка бачила вторгнення російських танків і продовжує захищати інтереси громади навіть в евакуації.
Шлях від зоотехніка до лідера
Лариса Олексіївна присвятила Грабовському все професійне життя. Після навчання в Сумському сільськогосподарському інституті вона приїхала сюди за направленням. Пройшла шлях від головного зоотехніка та бухгалтера до призначення у 2021 році старостою громади. Тут, на самому кордоні, вона зустріла війну разом із родиною.
Село, що жило на межі, але не на війні
Грабовське — село на Сумщині, розташоване за 200–350 метрів від російського кордону, яке безпосередньо межує з російським селом Старосілля. Засноване в другій половині XVII століття як прикордонна слобода Пушкарне, в 1964 році отримало назву Грабовське — на честь українського поета Павла Грабовського, уродженця цих місць.
У 2020 році село увійшло до складу Краснопільської громади, а після адміністративної реформи — до Сумського району. Але адміністративні зміни не впливали на головне: Грабовське завжди залишалося селом на самому кордоні. До 2022 року тут жилося спокійно: працювали фермерські господарства, музей приймав школярів і туристів, а нова школа була гордістю громади. Життя текло у звичному ритмі — тихому, прикордонному, але стабільному. Усе це змінилося за одну ніч.
День, коли кордон перестав бути умовністю
Вибух. Темрява. Тиша. 24 лютого 2022 року Грабовське прокинулося не з новин і оголошень, а від вибуху.
«Було ще темно. Десь 4:45. Перший залп — і зникло світло. Другий — і земля під ногами затрусилася так, що зрозуміли: це не одиничний постріл», — згадує Лариса Олексіївна.
Ступор. «Хвилин п’ятнадцять ми просто не знали, що робити. Темно, світла нема, нічого не видно. Вийти на вулицю — ти нічого не бачиш. Куди йти?».
Родина була розділена. «Ми із чоловіком — на одній вулиці, син із жінкою та двоє діток — на іншій», — каже староста.
Коли почало світлішати, люди зібралися в центрі. Обмінюючись почутим і побаченим, зрозуміли: обстріляли не один двір — під ударом було все село. Зв’язку не було, а вибухи з боку кордону пролунали майже одночасно.
«Коли побачили, що траса вільна, я сказала: у кого є діти і транспорт — сідайте й виїжджайте негайно. Бо вже тоді було ясно: це війна», — згадує Лариса Олексіївна.
Перший день жителі Грабовського пережили в темряві. Ближче до обіду енергетики частково відновили електропостачання, але на одній із вулиць трансформатор розбило вибухом. Замінити його було неможливо — техніки просто не було. Дві вулиці залишалися без електрики аж до 25 березня. Світло подали лише в центрі. Там трималася остання точка стабільності — місце, куди люди приходили за новинами, підтримкою і відчуттям, що вони не самі.
Сигнальна ракета
Близько 10:30 над селом піднялася біла сигнальна ракета. У прикордонних селах це знак, який розуміють без слів.
«Хлопці, що служили, одразу сказали: зараз піде техніка», — пригадує Лариса Олексіївна.
І вона пішла. Спершу — гул, що наростав здалеку. Потім — перші машини. А далі — нескінченний потік важкої техніки, що заходила через пункт пропуску тим самим шляхом, яким ще вчора їздили «в гості».
Лариса згадує, як серце калатало, руки тремтіли, а в голові вирувало одночасно обурення і страх: «Вони їхали красиві, як на парад. І всі з прапорами. Їх було стільки, що неможливо порахувати. Танки, САУ, БТРи, паливозаправні машини» (йдеться про 4-ту гвардійську танкову Кантемирівську ордена Леніна Червонопрапорну дивізію імені Юрія Андропова).
«Хто може виїхати — виїжджайте негайно. Але багато людей не мали транспорту, багато було стареньких. Залишилися всі мої — і я з ними».
Дні страху та «тиха» окупація
У ті дні сільська рада стала єдиним місцем надії. Люди приходили не лише за допомогою, а і просто почути слово підтримки. «Я щодня йшла на роботу. Було страшно, але як інакше? Люди не знали, що робити, і чекали відповідей від мене», — каже Лариса Олексіївна.
Коли росіяни зайшли в село, вони передусім шукали старосту. Одного дня Лариса повернулася додому й не впізнала своїх собак — вони забилися в будки і тремтіли. Сліди довкола хати та в погребі свідчили про те, що непрохані гості вже були тут. Згодом вони прийшли й до сільради.
«Шукали молодь, питали про чоловіків. Я відповідала, що в селі лише старенькі — і це було правдою. Усі, хто міг, виїжджали вглиб України, а не в бік Росії», — підкреслює вона.
Староста добре пам’ятає різницю між загарбниками: росіяни заходили з відкритими обличчями, а бійці так званої «ДНР» — у балаклавах, ховаючи очі. Один із них намагався виправдатися, мовляв, має родичів у Львові й «не хоче війни». «Я йому кажу: “Якщо в тебе тут родичі, чого ж ти стоїш перед мною з автоматом?”. Він так і не зміг нічого відповісти».
Попри паніку та постійну небезпеку, село намагалося жити. Директор місцевого хлібзаводу Сергій Федорович став справжнім героєм тилу: попри ризик, він тричі на тиждень проривався до Грабовського з хлібом та гуманітарною допомогою.
Проте людей ставало все менше. З 570 мешканців у селі залишилося близько півсотні. З’явилися і перші жертви серед цивільних: одного з місцевих чоловіків убило вибухом просто на греблі, коли він повертався з магазину додому.
Три дні стоянки
Життя в селі звелося до елементарного виживання: знайти воду, приготувати їжу, перевірити, чи всі сусіди живі. Колони техніки рухалися майже безперервно. Гул стояв такий, що в хатах дзвеніли шибки, а земля під ногами здригалася. Люди вже не рахували машини — вони рахували хвилини тиші між ними.
З 22 по 25 березня цей рух раптом зупинився. Техніка завмерла просто в селі. «Ми не розуміли, що відбувається. Вони стояли, гуділи, ходили, щось з’ясовували між собою. А ми просто чекали, не знаючи, чого саме», — згадує староста.
25 березня колони раптово прийшли в рух: машини хаотично розверталися, плуталися у вузьких вуличках, зупинялися і знову рушали. А потім настала тиша. Глибока, неприродна, без жодного гуркоту двигунів. «Не гудуть, ніхто не їде. Тиша така, що страшно».
Лише наступного ранку, 26 березня, Лариса Олексіївна побачила на дорозі машину під українським прапором. Тоді стало зрозуміло — росіяни відступили. «Сльози текли самі собою», — каже вона. Для Грабовського це був перший вільний подих після місяця жаху. Але попереду були нові випробування.
Після виходу: обстріли, що почалися одразу
Тиша тривала недовго. Уже на початку квітня 2022 року село знову почало здригатися. Люди, що залишилися, відтоді жили за особливим графіком: коли тихо — треба щось встигнути зробити; коли чути свист — негайно ховатися; коли гримить — завмирати й чекати.
Під постійними ударами опинилися житлові будинки та господарства. Перші великі руйнування сталися ще в перший день вторгнення. 24 лютого 2022 року один із будинків був знищений вщент — не залишилося нічого: ні хати, ні гаража, ні сараю. З-під завалів тоді дивом витягли живу бабусю, яка від шоку навіть не зрозуміла, що відбулося.
Рівно за рік, 23 лютого 2023 року, приліт стався вже в інший будинок — вибухом зруйнувало цілу стіну. На щастя, всередині тоді нікого не було. Далі удари лише посилювалися: у когось вибивало вікна, у когось зривало дах, у когось рознесло вщент господарські будівлі.
За оцінкою Лариси Олексіївни, на сьогодні зруйновано близько 20% житлового фонду села. Три будинки вже офіційно визнані знищеними — люди отримали сертифікати на нове житло. Інші власники все ще збирають документи, намагаючись зафіксувати втрати під постійним вогнем.
Школа, якої більше немає
Школа була гордістю Грабовського — нова, світла, відремонтована, із сучасним обладнанням і подвір’ям, де ще недавно бігали діти. Вона була центром життя громади: тут проводили свята, збори, зустрічі. Тепер від неї залишилися лише згадки.
«Школи немає. Спалили. Це було у 2025-му році, 7 липня», — каже Лариса Олексіївна.
Удар був точним і навмисним. Будівля вигоріла повністю, а те, що вціліло після пожежі, добила вибухова хвиля. Класні кімнати, бібліотека, спортзал — усе перетворилося на чорний попіл. У школі не було жодних військових об’єктів чи позицій. Це був цивільний заклад, де навчалися діти. Для Грабовського це була не просто втрата будівлі — це була втрата майбутнього.
Музей Павла Грабовського — врятований, але зачинений
Під удар потрапив і музей Павла Арсеновича. Музей Павла Грабовського в селі створили ще в 1964 році, спочатку на громадських засадах. А вже у 1994-му він отримав статус «Народного музею». У ньому було п’ять залів — невеликих, але дуже змістовних. Там розповідали про життя поета: його дитинство в Пушкарному, юність, народницьку діяльність, арешт, заслання, листування з Іваном Франком.
Найцінніше в музеї — особисті речі Грабовського, які передала родина його сина Богдана: рушник, вишитий матір’ю, гольничок для дружини, маленький дерев’яний грибок-іграшка для сина, зроблений руками поета.
Окрема зала була присвячена побуту краю: сорочки, рушники, глечики, праски, гребінки, ступки — усе те, що зберігало дух старого українського дому.
«Там його особисті речі були. І ми, як тільки можливість була, зразу їх вивезли».
Будівля постраждала — вибиті вікна, посічені стіни, пошкоджений дах — але вистояла. Сьогодні музей під замком, та головне, що експонати в безпеці.
Будинок культури — знищений
У 2025 році згорів і будинок культури. Точної дати Лариса Олексіївна не називає, але підкреслює: удар був таким самим навмисним і жорстоким, як і по школі.
Російське Старосілля: примусова евакуація
Лариса Олексіївна згадує серпень 2022 року, коли росіяни примусово вивезли всіх мешканців сусіднього Старосілля: «Хочеш ти, чи ні — приїхали автобуси, і всіх забрали». За один день село за кордоном спорожніло: залишилися лише зачинені хати, з-за яких продовжував летіти свинець.
Як українське село покинули всі мешканці
У 2025 році обстріли стали настільки інтенсивними, що жити в Грабовському стало неможливо. Село перебувало під вогнем майже щодня, інфраструктура була вщент зруйнована. Лариса Олексіївна була змушена виїхати, але не покинула громаду. Нині вона працює в Сумах, виконуючи обов’язки старости дистанційно.
«Люди звертаються. Їм потрібні довідки, допомога. А я сама», — каже вона, залишаючись на зв’язку з кожним. У селі ще вцілів садочок, але немає ні школи, ні магазину, ні будинку культури. До грудня 2025 року в Грабовському залишалося лише 52 мешканці — ті, хто попри все не хотів покидати рідні стіни.
20 грудня 2025 року
Ця дата розділила історію Грабовського на «до» та «після». 18 грудня кордон росіяни прорвали кордон — людей ворог узяв у полон. Їх утримували без зв’язку та належних умов, а за кілька днів, 20 грудня, примусово вивезли на територію Росії.
Село, яке три роки мужньо трималося на самій межі, уперше за століття стало порожнім. Грабовське залишилося наодинці з війною, чекаючи на день, коли тиша знову стане мирною, а люди повернуться додому.
Матеріал підготовлено Наталією Чуфещук за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки National Endowment for Democracy (NED).