Свідчення родини Івана Збанацького — водія, який 21 день возив шахтарів до четвертого енергоблоку ЧАЕС.
У домі родини Збанацьких є секундомір — звичайний, механічний, який Іван Збанацький знайшов у кабіні військової машини в травні 1986 року. Він тримав його в руці, коли проїжджав радіоактивні ділянки на швидкості: п’ять секунд, сім секунд, ні миті довше — радіація лягала смугами, і за кожну зайву секунду тіло платило тим, чого людина не відчуває відразу.
Іван привіз секундомір додому — мабуть, не варто було зберігати, але він часом брав його в руки і казав: «Мій час тікає. Мій час не настав».
30 січня час зупинився. За кілька днів до смерті Іван уперше розповів дочці те, про що мовчав усе життя.
Ніч
30 квітня 1986 року, третя година ночі, село Чемер Козелецького району — стук у вікно. За дверима стояли представники сільради та Козелецького військкомату, приїхали колгоспною машиною. Слів було мінімум: військова тривога, участь обов’язкова, зібрати їжі на три доби й на вихід.
Іванові було 25 років, його дружині Ользі — 20, а їхній дочці Тетяні — 2 роки й 3 дні: день народження випав на 27 квітня, наступний день після аварії. Ольга запитала, куди забирають чоловіка — військовий збір, пояснять пізніше. Іван не задавав питань, бо був військовозобов’язаний: зібрався, сів у машину й поїхав.
«І оцей період — я навіть не пам’ятаю, може тиждень, може навіть більше — ми не знали, де він є», — розповідає Ольга Іванівна.
Забрали не тільки Івана — близько 10 чоловіків із самого Чемера. Зранку жінки ходили від хати до хати, запитували одна одну, чи хтось щось знає, але інформації ні в кого не було: куди, навіщо, на скільки. Жодної відповіді — ні за тиждень, ні за два, ні за три.
Єдина звістка прийшла через тиждень поштою — лист, написаний на вирваному аркуші чи то з книги, чи то з інструкції до якоїсь техніки: «Моє життя на колесах. Прошу вислати гроші, щоб міг купити станок для бриття». Зворотна адреса — село Орани. Коли лист прийшов на сільську пошту, інші жінки просили дозволити прочитати — може, там є щось і про їхніх чоловіків. Ольга дозволила. Більше листів не було — Іван увесь час був у дорозі.
Реактор
Те, що сталося між стуком у вікно та поверненням додому, родина збирала роками з коротких розповідей людини, яка не любила скаржитися.
Із Чемера Івана відвезли до Козелецького військкомату, звідти автобусами — до Чернігівського обласного, де чоловіків розділили на дві групи: одних переодягали у форму, інших відпускали додому. Ніхто не пояснював принцип відбору, але Тетяна вважає, що зіграла роль татова фізична форма — підтягнутий та загартований, він опинився у першій групі.
З Чернігова їх на «Уралах» перекинули до Гончарівського, а звідти — в Чорнобиль, де Іванові видали військову машину. Спочатку він возив хіміків, які збирали зразки води та ґрунту, але через кілька днів поступив новий наказ: возити зміни шахтарів до четвертого енергоблоку. Ті шахтарі копали котлован під реактором, щоб залити його бетоном і не допустити потрапляння радіації в ґрунтові води — щоб масштаб катастрофи не став ще більшим.
Зміна шахтаря тривала п’ять хвилин, за день таких змін набігали десятки, можливо сотні — ніхто не рахував. Шахтарів міняли, водіїв — ні.
«Хлопців міняли, а мене ні. Машини міняли, а мене ні», — переповідає Ольга Іванівна слова чоловіка.
Кожен рейс проходив повз зруйнований блок, де видно було згарище, якісь піддимлювання та руїни.
«Ми звикли боятися того, що бачимо, — каже Тетяна. — Коли знаємо ворога, коли загроза якось помітна. А тут просто люди падали». Хтось непритомнів, хтось помирав, когось встигали відправити до Києва, а звідти літаком на Москву — якщо людина доїжджала.
На грудях у кожного був нагрудний дозиметр, маленький, як ручка, зі шкалою від нуля до 50 рентген. Біля четвертого блоку стрілка зашкалювала, і фактичну дозу ніхто не знав — виміряти було просто нічим.
Захистом дихальних шляхів слугувала марлева пов’язка.
Двадцять один день — щодня до реактора і назад, із секундоміром у руці.
Роки
Іван повернувся 25-річним хлопцем, у якого вже починали випадати зуби.
Ольга Іванівна описує чоловіка після Чорнобиля одним словом — «скритний»: може, й відчував щось, але не казав, не скаржився, не нарікав. Тетяна, яка виросла з цією тишею, формулює точніше: «Тато не говорив зайвого. Він просто не скаржився, ніколи. Мабуть, тому й не боровся за групу — не хотів доводити те, що було реально, те, що не вимагало ніяких доказів».
Але тіло говорило за нього: хронічний бронхіт фігурував у кожному медичному документі, до нього додавалися гіпертонічна хвороба третьої стадії, остеохондроз грудного та поперекового відділу, інфарктні вогнища головного мозку і постійний кашель, який не відпускав до останнього дня.
Йому 25, дружині — 20, дитині — два. Молода людина, фактично хлопець, із діагнозами, ніби прожив три життя.
Після Чорнобиля ліквідаторів забирали на обстеження: встановлювали відсоток втрати працездатності, призначали групи інвалідності. Іванові дали другу групу на певний строк.
Родина хотіла з’ясувати головне — скільки ж тих виїздів до реактора було? У 1996 році надійшла відповідь із Центрального архіву Міністерства оборони: так, Збанацький І. М. брав участь у ліквідації з 1 по 20 травня 1986 року, дні виїздів у наказах відображалися кількісно, але «іменні списки не прикладалися» — тож скільки рейсів зробив конкретно Іван, залишалося невідомим.
Сумарна доза радіації в довідці стояла як число — 22 175, і тут же приписка, від якої все втрачає сенс: одиниці виміру не вказані.
А ті нагрудні дозиметри, які видали на місці? Їх забрали, і Іван свого більше не бачив. Цифра в його військовому квитку — незрозуміло, звідки взялася. Підтвердити реальну дозу опромінення стало неможливо.
Згодом прийшов час чергового переогляду МСЕК. Іван поїхав — і повернувся без групи. Ольга запитала, що сталося, і він розповів: голова комісії сказав, що за 500 доларів буде хоча б третя група. Іван відповів — я був біля четвертого блоку, не знаю скільки разів, порахувати не можу. Голова комісії відповів коротше: нема грошей — нема групи.
Іван був без неї багато років, а без групи — це без пенсії, без безоплатного лікування, без можливості нормально працювати, бо здоров’я вже не дозволяло.
Родина жила з господарства: тримали двох-трьох корів, поросят, Ольга їздила до Києва продавати молочну продукцію та городину. Раз на якийсь час Іванові приносили «на покращене харчування» — 100 чи 300 гривень, Тетяна вже не пам’ятає точну суму.
Є ще одна деталь, про яку Тетяна не може говорити спокійно. Коли Іван проходив лікування після Чорнобиля, йому щодня давали цілу жменю препаратів — різнокольорових, різних розмірів, він навіть жартував потім: і червоні, і салатові, і білі.
Тетяна запитала: тату, а від чого були ті таблетки, що тобі лікували? Виявилося — ніхто цього не пояснював: приносили пластиковий стаканчик із підписом, і все, що від тебе вимагалося, — випити. Від чого ці ліки, яких побічних дій чекати, з яким діагнозом перебуваєш у лікувальній установі — нічого з цього не повідомляли.
«Це що — проводились над людьми якісь експерименти? — запитує Тетяна. — Чи що їм лікували? Якщо лікували — повинні були пояснити. Є лікарська етика. Пацієнт повинен розуміти, які препарати отримує. Ніяка ця інформація не надавалася». І це стосувалося не лише Івана — його друзі-ліквідатори, хто раніше, хто пізніше, говорили те саме: лікували, але не пояснювали що.
Від цього досвіду в Івана сформувалася глибока, на все життя, недовіра до медицини. Коли його товариші один за одним помирали, він казав: «Бачиш, він лікувався постійно — і його вже нема. А я відмовився, тих таблеток не п’ю — то ще з вами. Ще мій годинник тікає».
У 2012 році він нарешті отримав третю групу інвалідності, а у 2019-му — через 33 роки після реактора — статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Але здоров’я вже було зруйноване: МРТ у Міжнародному центрі нейрохірургії в Києві показало, що майже весь хребет уражений грижами.
Професор сказав прямо — прооперувати можу, але не гарантую, що після такого складного втручання зможете ходити, а на весь хребет доведеться ставити фіксуючу систему. Альтернатива — жити так, як є, але до одного необережного кроку. Іван вирішив не оперуватися, бо боявся стати комусь тягарем.
Щонайменше з початку 2010-х він був на знеболювальних щодня — пластирі на спину, уколи. Але він усе одно працював у господарстві: виорював город, а потім лежав годинами, бо інакше було не витримати.
Дорога
А потім настав той вівторок — за кілька днів до смерті.
Того дня Іван раптом заговорив про Чорнобиль, хоча ніколи не любив цю тему. Повторював уже відомі дочці речі: як їздив, як було страшно, як техніку міняли, а водіїв ні, скільки виїздів. А потім розповів те, чого не говорив ніколи.
В один із тих травневих днів, після чергового рейсу до четвертого блоку, йому поступив наказ: на цій самій військовій машині пробити загородження з колючого дроту навколо реактора і прокласти найкоротший шлях, яким за ним поїде техніка з бетоном — тим бетоном, який заливали в котлован під четвертим блоком, викопаний шахтарями, яких він возив кожні п’ять хвилин.
Іван пробив загородження і проклав ту дорогу — дорогу, без якої бетон до котловану не дістався б.
«Я не знала, що саме мій тато прокладав цю дорогу, — каже Тетяна. — Він ніколи не вважав себе героєм. Він про це нікому не говорив і цим ніколи не вихвалявся. Він не очікував ніяких нагород, визнань. Він тільки хотів справедливості, якої, на жаль, не було».
За всі роки про Івана згадали один раз — вручили подяку від ОТГ.
Порядок
На початку січня Іванові різко стало погано, і з того дня він уже додому не повертався. У паліативному відділенні Чернігівського онкодиспансеру виявилося те, що ховалося за роками хронічного бронхіту, — рак легенів.
Його стан вдалося ненадовго стабілізувати — він почав бачити, говорити, навіть жартувати. Родина за два дні знайшла два крісла колісних, ходунки — зробила все, щоб тато міг повернутися хоч на кілька днів. Тетяна сфотографувала все це, приїхала до батька й показала: «Тату, дивися, скільки транспорту». Іван подивився й відповів: «Оце я дожився, Таню. Такий транспорт у мене».
Лікарка мала виписувати його 30 січня, у п’ятницю, і у вівторок Іван казав другові: «Вітю, у п’ятницю в мене дембель». Але в середу стало гірше, а потім — ще гірше, і лікарка передала родині, щоб приїхали мама з Владкою — донькою Тетяни — поки є час.
У п’ятницю ввечері Тетяна сиділа біля нього. Санітарки просили: «Тань, їдь додому, дай йому йти, відпусти його». Вона не могла — виходила з палати і поверталася, бо знала, що більше не побачить його живим. Зрештою поїхала.
Не доїхала додому — зателефонували. Іван пішов через п’ятнадцять хвилин після того, як дочка залишила палату.
Доведи
Іван Збанацький помер від раку легенів. У протоколі розтину зазначено: метастази в плеврі, середостінні, хребті, печінці, сечовому міхурі та серці. Тепер його родина має доводити спеціальній комісії, що хвороба, від якої він помер, пов’язана з ліквідацією аварії на ЧАЕС. І це не лише їхня ситуація.
«Мене дивує, чому в законодавстві обов’язковий розтин чорнобильця, — каже Тетяна. — Якщо людина при житті цього б не хотіла — чому її залишають без вибору? Чому родину залишають без цього вибору? Хіба мало документів, які б підтвердили, чим він хворів? Купа обстежень».
Марлева пов’язка біля реактора. Дозиметр, що вимірює до 50 рентген там, де фонить на порядки більше. Архівна довідка з дозою радіації без одиниць виміру. Комісія, яка вимагає 500 доларів за третю групу. Таблетки без пояснень. Кашель усе життя. Рак легенів. І вимога — доведи.
Секундомір досі лежить у домі в Чемері. Стрілка давно зупинилася. Час — ні.
Публікація підготовлена на основі свідчень родини Збанацьких.
Автор тексту: Олександр Решетовський