Це продовження першої частини матеріалу про окупацію с. Ягідне на Чернігівщині — початок читайте тут.
Голод і спрага
Спочатку була тільки вода — хто що встиг принести з дому. Потім, коли в нікого вже нічого не залишилося, почали домовлятися, щоб випустили кількох людей на вулицю — хоча б окріп зварити на багатті, хоча б дітям щось тепле дати.
Домовитися вдалося не з першого разу. Під відповідальність місцевих рятувальників випустили кількох людей готувати їжу. А продукти — йдіть, беріть у кого що є, привозьте з дому.
Дозволили збігати додому на півгодини. Вдалося принести те, що залишилося: кілька баночок дитячого харчування, ще одну коробку суміші. Холодильник уже був порожній — м’ясо, консерви забрали. Взяли тільки банку огірків і сітку картоплі.
Усе, що люди принесли, здавали на імпровізовану кухню. Супом це назвати не можна — окріп, трохи картоплі, хтось приніс цибулину.
Їли з пластикових стаканчиків по 200 грам — один на двох. Дітям збирали гущу, щоб хоч трохи густіше було. Дорослі допивали воду.
Іноді окупанти давали свої пайки — авіапайки. Попереджали: сильно не їжте, бо від нього шлунки болять. Вони й самі їх не хотіли. У великій кімнаті на понад сто чоловік принесли три пайки.
Одного разу принесли макарони. А вони повністю просочені соляркою. Зварили — вони розлізлися, їсти неможливо. Хто спробував — страшенний пронос.
Так і було: раз на день рідка юшка.
Хвороби й смерті
На фоні нестачі води, руху, повітря — люди почали масово хворіти. Набрякали ноги, боліли нирки. Діти кашляли так, що задихалися — температура під сорок, а ліків ніяких.
Просили в окупантів хоч щось — краплі в ніс, таблетки. Відповідали: «У нас нічого немає. Ми воєнна медицина, терапією не займаємося».
Коли вже дозволили надати якусь допомогу — принесли знеболювальне: анальгін із димедролом. Термін придатності закінчився у 2012–2014 роках.
У підвалі померли люди — переважно похилого віку, але до війни ще міцні, тримали господарство, обробляли городи.
Один чоловік приїхав із Західної України, прожив у селі понад 50 років. Розмовляв чистою українською, завжди ходив у вишиванці. Він казав: «Це пекло на землі, такого не може бути». Його побили — привели із синцями, казав, що арматурою. Розповідав, що серед тих, хто бив, була жінка — щось сказала своєю мовою, і вони перестали.
Помирали тяжко. Втрачали свідомість, кричали. Нестача води, порушення кровообігу, відмовляли нирки.
Якщо людина померла ввечері — а після шостої взагалі не випускали — вона лежала з усіма до ранку. Іноді й добу, бо бувало, що не випускали по двоє діб.
Перші померлі три дні лежали в підвалі з живими. Потім дозволили виносити в кочегарку.
Поховання під обстрілом
Коли тіл назбиралося кілька, люди просили дозволити поховати. Дозволили.
Везли в садовому возику. Весна, бруд. Тягли через село на кладовище.
Не встигли викопати й метра глибини — під’їхав БТР і почав стріляти. Стріляли в людей. Кілька осіб поранили — одному перебило кістку в нозі, довго потім ходив із паличкою.
Допомогу надали не відразу. Люди кричали, що поранений сходить кров’ю. Тоді принесли знеболювальне — той самий прострочений препарат.
Поранених везли назад на тих самих садових возиках — ніхто з окупантів не допоміг.
Психологічний тиск
Уночі спускалися озброєні. Кричали, шукали «молодих», вимагали «золото, діаманти».
Одній жінці заставили пити 96% спирт.
Заскакували, шукали телефони. Погрожували: «Здавайте телефони! Інакше будемо робити обшук, кожного десятого розстріляємо».
Пускали чутки: молодь повезуть в одне місце, старих — в інше, дітей — окремо. Або кажуть: «Вас тут забагато, будуть потроху відстрілювати». Щоб люди боялися.
Між собою окупанти не ладнали. Казали: «До тих не підемо, там стоять такі відморозки». Або: «Ми за вас відповідальність не несемо, кругом сидять снайпери. Ми з ними ніякого контакту не маємо».
Звільнення
30 березня, близько полудня, випустили взяти окріп. Раптом залетів БТР на великій швидкості. Усіх загнали назад у підвал.
Почулася метушня — техніка заводиться, щось тягають, носять. Усе виїжджає. Танки, БТРи. Потім — тиша.
Сиділи ще кілька годин. Боялися виходити — раптом гранату кинуть і скажуть, що українці своїх побили.
Один чоловік не витримав — сказав: «Хай розстрілюють, я йду додому». Пішов із сусідом. Повернувся сусід: «Нікого нема. Порожнє село. Усе розбите, погоріле. Але нікого — ні на вулицях, ніде».
Потім із-за рогу вийшли військові. Почули українську мову. Свої.
Повернення
Ішли додому — а йти нікуди. Будинок зруйнований: розбита кухня, ванна кімната, вікна повибивані, даху немає.
Усередині — порожньо. Меблі винесені або знищені. Телевізор прострілений, дивани порізані ножем, навіть дитячі іграшки розпороті — шукали щось. На одному з портретів вирізали літеру Z.
Бачили свої речі на окупантах. Що не змогли забрати — ламали.
Після
Перші тижні після звільнення ніхто не міг лежачи спати — тільки сидячи. Страшенний кашель, задуха. Лікували пневмонію антибіотиками, сиділи на інгаляторах.
Діти боялися всього — тільки машина проїде чи мотоцикл заведеться, у них істерика. Малі довго не йшли на руки до чоловіків — навіть до рідних.
Багато хто захворів після окупації. Лікарі кажуть — це наслідки підвалу.
Одна дитина, якій тоді було п’ять років, тільки цього літа почала приїжджати в Ягідне. Раніше — як тільки під’їжджали до села, істерика. Зараз уже трохи бігає на дитячому майданчику, але на ніч не залишається.
У селі залишилося жити близько 70 людей. Кілька сімей не повернулися. Решта — потроху відновлюються. Школа не працюватиме — там планують зробити музей. Дітей возять до сусідніх сіл.
Онучка досі зі мною — з першого дня війни. Як тільки вночі щось ляпне, одразу: «Що це? Що це?» Забираю її в іншу кімнату, сідаю біля неї, чекаю, поки заспокоїться.
Зараз вона вже підросла — бігає по подвір’ю, сміється. Іноді забуває боятися.
На подвір’ї, де стояв підбитий БТР, цього літа зійшли квіти. Не всі — земля досі не родить як слід. Але зійшли.
Свідчення записано зі слів жительки села Ягідне Чернігівської області в межах проведення поглибленої школи з воєнного сторітелінгу та прав людин «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
→ Матеріал також розміщено на партнерській платформі Svidok.org