Розповідь очевидиці про злочини російських військових в селі Іванівка, масове мародерство та життя цивільних під постійним прицілом у березні 2022 року.
Невелике село на Чернігівщині з населенням майже півтори тисячі мешканців. У радянський час Іванівка пережила Голодомор, а з 5 по 30 березня 2022 року – окупацію російськими військовими.
Наша команда сторителерів прибула в Іванівку на розмову з очевидицею цих подій – пані Марією, місцевою мешканкою. Марія не проти. Каже, зітхаючи, що це важливо фіксувати. На запитання про те, яким пам’ятає 24 лютого 2022 року, плаче. Важко згадувати, але після невеликої павзи розповідає.
З міркувань безпеки імена героїв та деякі особисті деталі в цій історії змінено.
Той день
В Іванівку окупанти зайшли 5 березня 2022 року. Їхали на бронетранспортерах із села Золотинка. Перше – розвідка, потім – інші підрозділи. Марія згадує: «Ми думали, що вони просто пройдуть. Біля обіду я ще бігала по господарству. Сусіди прийшли й кажуть: так, і так. Чули те, що їдуть сюди, на Іванівку. Не вірилось мені. Ми почули обстріли, стрілянину. Сусіди мене з чоловіком закликали в погріб. Це було через дорогу від нашого будинку».
Вдень окупанти заїхали в кожну вуличку, а ближче до вечора вдирались у будинки місцевих мешканців. «Ми чули звуки: як щось грюкає, стукає. Вийшли з підвалу подивитись. Біля нашого будинку стояв БТР, танк. Було багато військових. Уже темніло, але ми бачили як хтось світить ліхтариком у вікнах нашого дому і в сусіда.
У сусіда на подвір’ї стояла машина, вони порізали шини, побили скло. Тарас (чоловік) каже до мене: не висовуйся, в них є прилади нічного бачення. Ту ніч ми перебули в погребі», – так цей день згадувала жінка. Разом з нею та її чоловіком у підвалі були сусідка з чоловіком, племінниця її кума з двома дітьми та місцевий священник, отець Василь, який приїхав посповідати і попричащати вже лежачу бабусю сусідів.
«Ти здєсь больше нє живьош»
Холодна березнева ніч, по відчуттях – зима. Подружжя не встигло взяти нічого. Марія каже, що наготувала тривожну валізу, але не думала, що доведеться нею скористатись. Навіть заховала цінності: готівку і золоті прикраси у папку з документами. На диво їх не знайшли. Теплі речі залишались у будинку. Чоловік Тарас наважився туди навідатись.
Сміливе рішення підтримала й Марія: «Я вирішила піти з чоловіком. Наш будинок забарикадували, ворота і хвіртку закрили. З моєї хати вийшов окупант. Низенький, на зріст півтора метра: – Што ви хатітє? – Це моя хата. – Тєбє сюда нєльзя. – Як же так, впустіть в мою хату. – Атайді, сука. Ти здєсь больше нє живьош.Передьоргує автомат. Я налякалась, але якби в нього не було автомата, я б взяла і скрутила його. Чоловік взяв мене за плечі й ми пішли».
Біля будинку жінки було багато техніки. Пізніше подружжя дізналось, що один з бронетранспортерів є заправником, до якого під’їжджали інші машини на заправку. Марія стверджує: мріяла, щоби туди прилетіла ракета і знищила окупантів, але тоді б від їхнього будинку, та й усієї вулиці не лишилось і сліду.
У будинку
7-8 березня подружжя ще раз спробувало зайти в будинок. Марія описує побачене так: «У моїй хаті тримали поранених, усе було в крові. Тарілки побили, каструлі з підгорілою гречкою викинули, побили об асфальт, речі повитягали. Чоловік пізніше ще раз ходив. Кажу, піди нам візьми речі, якусь шапку мою, теплі речі. Прийшов, каже, нічого ні мого, ні твого з одягу нема.
А там були одні, потім другі заїжджали. Башкири, тувинці. Порубали кухонні табуретки. Наступного дня я вже пішла сама, заходжу на кухню. Бачу… сидить росіянин, на столі відкрита банка огірків, помідорів, варення. Каже до мене: «Садісь мать, я тєбя угащю, чай ілі кофє?».
Думаю, Господи, щоб вас подавило. Пішла на хату. Вони на ліжках і на підлозі. Зал у мене великий: 6 на 5. Бачу, якісь матраци постягували, лежать у крові, у грязі. Біля кожного автомати, якісь «мухи». Гардини порвані. Жах. Ми ж ще перед вторгненням кабана зарізали, вони з холодильника м’ясо подіставали, собаки тягали ті кульки по двору».
Відсутність порядку і хаос – те, що принесли із собою російські військові. Це тривало протягом усієї окупації. 14 березня Марії знову вдалось прийти у свій дім: «Коли заселились другі, чоловік тоді ходив, старшина їх вишикував, і каже: «Слушайтє мєня вніматєльно, єслі прападьот здєсь в домє ілі в сасєдєй курачька, ілі утачька, растрєляю всєх на мєстє». На десятий день ми зайшли, то там один бігав і каже: мать, мать, дай обєзбалюющє (там одному ногу відірвало, він кричав, лежав у залі). У мене таблетки лежали, але ті перші, що тут були, давно їх забрали. Вони чекали, коли приїде камаз і забере його. На дивані якісь контужені лежали, ще в одній кімнаті – поранені. Ввечері приїхав камаз, забрав їх».
«Нам нада гітара, нам нада водка»
Окупанти нищили майно і обкрадали будинки, по вечорах – пиячили. Марія з чоловіком Тарасом всю окупацію пробули в сусідському погребі. Боялись, що п’яні військові прийдуть і закинуть серед ночі гранату чи розстріляють. Окупанти практично не комунікували з місцевими. Називали один одного на ім’я (Льоха, Ваня, Толя і т.п.); жінка підозрює: імена не справжні. На восьмий чи дев’ятий день в погріб постукали прикладом.
«У два часа ночі приходять, кажуть: нам нада гітара, нам нада водка. Кажу: та ви ж усе все позабирали. Єдине, в нас у погребі була така настоянка на перваку з горіхів, бутель там давно стояв, горіх був такий вже чорний. Той вмочив пальця, каже: во, забрав. Почали знову: нам треба гітари, а де я тобі в погребі гітару знайду? Сусідка, що з нами сиділа, сказала, що в неї є балалайка. Вона в неї реально була. Тож їхній національний інструмент, а вони не взяли», – жінка каже, що навідувались вони за спиртним часто. Навіть ходили й міняли крадені речі на горілку в місцевих. Після того, як напились, обстрілювали ворота, хвіртки, будинки.
Дзвінок від дочки
«Нам було страшно. Вони понакурюються, понаколюються, понапиваються і стріляють де попало. Над селом постійно щось літає, гуркіт, вибухи. У мене дочка з чоловіком і внучкою була в Количівці, і вони хотіли приїхати в Іванівку. Як вони тільки їхали машиною в сторону Іванівки, почався обстріл. Повз них щось прилетіло, велике.
Ми вже то пізніше дізнались, бо зв’язку не було, ми не могли до них подзвонити. Я дуже переживала за них. Одного разу прилітає чоловік, плаче, кричить: подзвонили до нього і кажуть: «Ми вас любимо, але нас убило бомбою». Ми подумали, що наша дочка з зятем потрапили під обстріл. Я не розуміла, що відбувається. Заболіло серце. Мене відкачувала сусідка. Пізніше ми додзвонилися. З дітьми все було добре. Той дзвінок влаштували вони (окупанти)».
Труси, шуба і каблуки
Попри складну розмову і важкі спогади, Марія не забуває жартувати: «Вони лишили взуття, форму. Їхні чоботи навіть не відповідали розміру їхніх стоп, нога перегиналась. У них може був розмір ноги 38, то носили 46. Мої кросівки забрали. Хорошо, що каблуків із собою не взяли. До речі, мій чоловік на одній фотографії полоненого їхнього полковника побачив жіночі труси, в сердечках. Каже: «Маріє, а глянь, чи не твої». Казала сусідка, що бачила як один ходив в моїй шубі, шапці, в моїх чоботах, і пішов у свій БТР. Моя біла шапка стала чорною».
По відході
Окупанти вийшли із села на теплого Олексія, 30 березня. Марія розповідає: «Швидко вийшли. Малий такий тувинець по телефону каже: «Я вас понял, 15 мінут». Грузили, що могли. Машину пральну вони відкрутили нашу, але не встигли погрузити. Каструлі, речі, рушники позабирали. Машина їздила, вони навантажували.
Односельчанка казала, що бачила як вони з хати телевізор плазмовий вкрали, тільки ніяк не могли в той БТР засунути: і так, і сяк його крутили. Десь їм то набридло, взяли розламали надвоє і викинули. А на нашому дворі валялись в крові рушники, усі фотографії розкидані: біля туалету, на городі.
Погріб повністю мій вичистили. Там всі закрутки на три роки вперед з’їли. Картоплю викинули, навіть насіннєву з’їли. Тувинець приїжджав на мотоциклі («Муравей»), і каже до Тараса: можна у вас чємта падживітса, а ж нічого нема. То він поїхав».
Тувинці та інші етноси в складі окупаційних військ не розуміли елементарних речей. Наприклад, вони замість того, щоб увімкнути газ у пічці, не перекривши газову колонку, палили там дровами. Жінка каже: «Один вибух газу – танк із заправкою біля будинку – і нашої вулиці нема. А ще вони посеред нашого двора, де проходить газова труба, почали рити окопи. Тарас кричить: що ви робите, там же газ. Послухали. Трохи далі копали. Ми в тому окопі їхні речі, і то все побите, розкидане, попалили. Кажу до чоловіка: рускім духом пахне».
Так завжди не буде
Минула година. Інтерв’ю добігло кінця. Марія вирішує ще поспілкуватись з нами не під запис. Каже, що досі ремонтують будинок, а село потроху відходить. На цій ноті ми попрощались. Вийшовши із сільради, звернули свою увагу праворуч на велику обгорілу будівлю – знищений росіянами будинок культури. На контрастах нагадалось, як у старій прадідусевій хаті на одвірках були вишкрябані слова «Так завжди не буде».
Інтерв’ю записане 29 липня 2025 року в с. Іванівка, Чернігівської області, Україна.
Текст підготував Богдан Козійчук, інтерв’ювала Олена Козілецька, технічний супровід – Наталія Чуфещук та Тетяна Крилова — в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).