Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.
Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.
Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.
«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями, жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті.
У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка.
«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван. Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.
У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.
Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.
Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям.
«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».
Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати:
«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».
Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.
Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).