Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Авторка: Вікторія Гламазда