Про стійкість українських жінок, які зберегли своє село попри пограбування, голод, викрадення близьких та руйнування під час окупації.
24 лютого вони вийшли на роботу, як завжди. Алла та Тетяна порали господарство, Олена готувалася відкрити магазин. Вибухи лунали ще далеко, але світ уже змінювався. Ніхто не чекав, що «їхній» магазин невдовзі стане місцем зустрічі з російськими військовими, а згодом — символом пограбування та руйнування. Жінки пережили окупацію, голод, викрадення близьких, але змогли вистояти. Магазин знову відкрив двері, а люди — почали відроджувати життя.
Ранок, що змінив усе: як почалася окупація Черниша
25 лютого російські військові вже були в селі. Спочатку вони заходили в магазин по сигарети та новини. Молоді, розгублені. Вони ще не грабували. Пані Олена їх описує так: «Так, їм по 19 років, мабуть, 20 років. Були геть молоді. Питали: “А що там у новостях говорили?”».
Але це тривало недовго. Згодом магазин відкрили силоміць — залізли через вікно. Полички швидко спорожніли. Пиво розливали прямо на підлогу, тарілки трощили для розваги. Загалом жінки пригадують, що в селі було 6 ротацій. Щоразу ситуація ставала дедалі гіршою.
Коли забрали все, що хотіли, залишили двері відчиненими. Місцеві почали приходили і брати продукти. Хтось — від відчаю, хтось — із жадоби. Олена лише зітхала: «Це на вашій совісті».
«Їжу ховали під землю і навіть в іграшки»: життя під окупацією
Перші два тижні після приходу окупантів люди до останнього намагалися не виходити на вулицю. Якщо щось гуркотіло чи їхала техніка — миттєво ховалися. Лише після похорону жінки, яка не витримала й наклала на себе руки, загарбники дозволили виходити, але з умовою — носити білі пов’язки.
Хліба не було з 23 лютого до 1 квітня. Його пекли самотужки — з меленого зерна, з картоплі. «Залишали жменю тіста на завтра, щоби був ще один буханець», — згадує пані Тетяна. Усе доводилося ховати — під землю і навіть ву іграшки. Боялися, що росіяни заберуть.
«Як дійдеш, то будеш жити»: викрадення чоловіків росіянами
Пані Аллі довелося пережити викрадення чоловіка. Росіяни особливо не любили тих, хто міг мати військовий досвід або працював у сферах, пов’язаних із технікою. Їх роздягали, шукали сліди форми чи рюкзаків, перевіряли руки на наявність мозолів, рубців, татуювань. Усі, хто потрапляв під підозру, зазнавали знущань.
Чоловіка пані Алли, колишнього «АТОвця», здали. Після перевірки документів та телефонів у всієї родини його забрали в невідомому напрямку [пізніше було встановлено, що це був склад у районі села Петрушин]. Пані Алла пригадує, як ходила по селу й намагалася знайти його. Але це призвело лише до додаткових перевірок. А було особливо страшно, адже з нею вдома жили донька та невістка.
Тим часом її чоловік три дні сидів з обмотаними скотчем очима, поки його допитували. Потім його та співкамерника викинули за 10 кілометрів від Черниша зі словами: «Як дійдеш, то будеш жити».
Дійшов. Чоловік і досі має проблеми з очима.
З машинами, килимами й навіть унітазами: як росіяни покидали село
Увечері 30 березня в селі панував хаос. Було чутно крики, рух техніки не припинявся. 31 березня російськівійськові масово залишали Черниш. Забирали все, що могли: машини, холодильники, килими, ворота, навіть унітази.
Чоловік пані Алли працював із бетонними кільцями на фермі. Там базувалися російські військові. Вони винесли все — інструменти, техніку, навіть особисті речі фермерів. Машини відбирали в місцевих, а що не могли вкрасти — нищили. По собі залишали одні руйнування та мотлох.
«Ми звикли. Живемо»: життя села та магазину після деокупації
Спочатку важко було повірити, що все закінчилося. «Але потихеньку-помаленьку. Усі думали, що не городів не посадимо, нічого не буде. Але нє, з каждим днем, каждим місяцем люди оживали.», — описує ті дні Алла.
Магазин почав відкриватися. Першими волонтери привезли батони. Почалися замовлення.
Олена вперше поїхала за товаром разом із фермером до міста — він дав машину та гроші. Дорога була складною: міст ще не відновили, тож доводилося переходити пішки, шукати об’їзди. Лише ближче до 10 квітня ситуація трохи стабілізувалася.
Люди поверталися в село, серед них були й ті, хто тікав із дач від війни. Фермер допомагав, місцеві підтримували: хто міг — купував, хто не мав змоги — отримував безкоштовно.
«Ми звикли, — кажуть разом Тетяна, Алла та Олена. — Живемо». Троє жінок чекають на своїх близьких з армії. Найбільше вони бажають миру й щоб це більше ніколи не повторилося.
Матеріал підготували Олександра Лінтовська та Діана Щербакова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.