Край, за який ми тримались
Київ, 24 квітня, 2025 рік. О 1:30 небо розірвалося для нас на «до» і «після». Не грім, не дощ — лихо. Тихе, без попередження. Без сирени. Можливо, вона й лунала, але ми її не чули. Душа давно відучилася прокидатися на звук страху. Він став нам за звичку, за щоденний ритуал — мов перше горнятко кави зранку. […]